В «Однодуме» еще сильней и ярче звучит мысль Лескова о том, что каждому человеку необходимо жить по общечеловеческим законам, по евангельским заповедям. Рыжов не принимал даров ни от бедных, ни от богатых. Он не делит людей на социальные группы, для него важно какой человек внутри. Поэтому Однодум ведет себя одинаково по отношению ко всем людям. Герой этого рассказа, испытав все тяготы сиротского детства, познав за время своего ученья у дьяка только самые азы грамоты, самостоятельно совершает затем восхождение к высотам духа, в котором он обретает поистине державную независимость. Особенно понравился ему пророк Исайя, его воззрения лежат в основе самого Однодума. Устами пророка Исайи высказывается мысль автора о том, что нужно веру в душе иметь и жить по честности и добру, не устраивать показного отношения к богу. «Измыйтесь, отымите лукавство от душ ваших. Научитесь добро творити …"Вся сложность жизни, у него вытеснена одной думою: жить буквально по праведным заветам – режет он правду-матку сильным мира сего. А те спускают ему все – как чудаку, юродивому. » Но с этим высказыванием Аннинского можно согласиться частично, так как Рыжов, вдохновленный высокой библейской проповедью, на скромном посту квартального делает все возможное для реализации евангельских заповедей, его доброе сердце обращено к людям. Но чем больше мы читаем этот рассказ, тем сильнее убеждаемся в том, что Рыжов живет праведно и никакой он не чудак, а самый что ни на есть правильный человек. В образе Однодума Лесков опять выражает свою идею о том, что каждый должен жить праведными заветами, должен научиться творить добро
Объяснение:
«Епічний театр» (нім. episches Theater) — театральна теорія драматурга і режисера Бертольта Брехта, що зробила значний вплив на розвиток світового драматичного театру[1]. Теоретично розроблені Брехтом методи побудови п'єс і спектаклів: поєднання драматичної дії з епічною розповідною, включення в спектакль самого автора, «ефект очуження» як б представити явище з несподіваного боку, а також принцип «дистанціювання», що дозволяє акторові висловити своє ставлення до персонажа, руйнування так званої «четвертої стіни», що відокремлює сцену від залу для глядачів, і можливість безпосереднього спілкування актора з глядачем — міцно увійшли в європейську театральну культуру.
Свою теорію, що спирається на традиції західноєвропейського «театру вистави», Брехт протиставляв «психологічному» театру («театру переживання»), який пов'язують зазвичай з ім'ям К. С. Станіславського, саме для цього театру розробив систему роботи актора над роллю. При цьому сам Брехт, як режисер, в процесі роботи охоче користувався і методами Станіславського і корінну відмінність бачив у принципах взаємин між сценою і залом для глядачів, в тому «надзавданні», заради якого ставиться спектакль. В останні роки Брехт готовий був відмовитися від терміну «епічний театр», як занадто розпливчастого, але більш точної назви для свого театру не знайшов [2]. Ідеї Брехта захопили найбільших театральних режисерів другої половини XX століття, Жан Люк Годар переніс їх і в кінематограф [3]; але сформульовані драматургом принципи були розраховані на тих, хто, за його словами, «заслуговує звання художника», і найменш продуктивним виявилося буквальне слідування його теоретичним есе.
