Лето 1939 года. Из Москвы на дачу приезжают дочери советского командира полковника Александрова — 13-летняя Евгения и 18-летняя Ольга. Случайно Женя обнаруживает, что на чердаке старого сарая находится штаб загадочной организации. Цель организации, действующей на территории дачного посёлка и состоящей из нескольких десятков мальчишек пожилым людям и членам семей красноармейцев. Лидером организации является 13-летний Тимур Гараев. Рассказывая Жене о том, чем они занимаются, Тимур объяснил
… из этого дома человек ушёл в Красную Армию. И с этого времени этот дом находится под нашей охраной и защитой. У тебя отец в армии?
— Да! — с волнением и гордостью ответила Женя. — Он командир.
— Значит, и ты находишься под нашей охраной и защитой тоже.
Настоящим бедствием посёлка является банда садовых воришек и хулиганов под предводительством Мишки Квакина. Понимая, что конфронтация с ними может закончиться массовым побоищем, Тимур сначала пробует решить во мирно. Разговор с Квакиным не даёт результатов, но Ольга замечает их вдвоём. Посчитав, что Тимур такой же хулиган, как и Квакин, она запрещает Жене общаться с Тимуром.
Обстановка накаляется: дядя Тимура Георгий, не понимая, чем именно занимается его племянник, угрожает отправить его домой к матери. Хулиганы Квакина, отвергнув ультиматум, который поставил им Тимур, берут в плен его Гейку и Колю Колокольчикова. Тимур решает больше не медлить. Происходит схватка, в результате которой победу одерживают тимуровцы. Захваченных в результате столкновения хулиганов запирают в пустой будке на базарной площади, так чтобы жители посёлка смогли увидеть тех, кто обирал их сады, в одном из которых жила вместе с матерью маленькая девочка, дочь погибшего на границе лейтенанта Павлова. Несмотря на Квакина оставить его со своей шайкой, Тимур отпускает предводителя хулиганов, сказав, что «ни им с тобою, ни тебе с ними больше делать нечего».
Основную идею повести Ольга в конце выражает следующей фразой:
Ты о людях всегда думал, и они тебе отплатят тем же.
Объяснение:
Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу. Рубіж XX ст. в історії західноєвропейської літератури позначений потужним підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали «новою драмою», підкреслюючи радикальний характер змін, що стались у ній. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного надзвичайно бурхливим розвитком природознавства, філософії й психології, і, відкриваючи для себе нові сфери життя, всотала у себе дух всемогутнього й всепроникаючого наукового аналізу. Біля джерел нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк й інші видатні письменники, кожен з яких вніс неповторний вклад у її розвиток. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії століття XX. Основна тенденція «нової драми» - у її прагненні до достовірного зображення, правдивому показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Точний колорит місця й часу дії - її характерна риса й важлива умова сценічного втілення. Таких принципів і дотримувався Ібсен у своїй драмі «Ляльковий дім». П’єса стала найяскравішим зразком «нової драми». П’єса є актуальною і по сьогоднішній день, адже в ній піднімаються важливі проблеми людини, сімʼї та суспільства в цілому.
