Людмила -дочь князя Владимира.Завидная невеста,красавица и умница.Отец в ней душе не чает,а женихи готовы биться за её руку.Умная,получила княжеское воспитание и выбрала себе достойного жениха по душе,а не по расчёту.Но вмешивается ещё один жених,
коварный Черномор,калик-колдун,который похищает Людмилу с её свадьбы с Русланом.
Людмила не робкого десятка,она даёт отпор колдуну в его замке.Черномор задабривает её дарами,которые приносят многочисленные слуги,а потом и сам решается нанести её визит.Множество арапов несут длинную бороду Черномора,а за ними важно шествует сам-горбатый ,лысый карлик в колпаке.Людмила хватает колпак ,и визжит при виде бритой головы,чем очень напугала Черномора,который умудрился свалиться от испуга,запутавшись в своей бороде.У Людмилы отличное чувство юмора,хохоча над нелепым карликом,она находит шапку-невидимку,которую обронил карлик и благодаря шапке,скрывается от колдуна.
Только обманом Черномор смог найти Людмилу,но заколдовал её сном,так как к нему явился Руслан и победил его.Людмилу смог разбудить Руслан,с волшебного кольца.Она счастлива,что наконец все беды закончены и не держит зла ни на кого.
Образ Людмилы написан автором с любовью ,он придал характеру Людмилы ироничность,умение выходить из трудных ситуаций,
утончённость характера и величие манер.
Объяснение:
Текст як світ, а світ як текст. Створення художнього світу у творах постмодернізму відбувається в підкреслено умовному стилі. Текст зображується як світ, а світ — як текст. Твір постмодернізму подається як процес взаємодії художника з текстом, тексту — з простором культури й соціальним простором, тексту — з митцем тощо. Тут ідеться про специфічну особливість постмодерного письма, що передбачає підкреслену умовність зображуваного. Твір — це так званий умовний текст та умовний світ. І все в цьому художньому світі підпорядковується правилам естетичної гри.
Ігрове начало притаманне більшості творів постмодернізму. У читачів виникає враження, що герої не живуть, а грають у життя. І митець начебто не пише, а грає з читачем. За законами гри в постмодерних творах можуть відбуватися різноманітні події на межі реального й ірреального. Гра дає можливість вільного переходу з одного часу в інший, з дійсності — у світ підсвідомості та ін. Виникає запитання: а навіщо ж ця гра, ця підкреслено умовна естетична діяльність?.. Річ у тім, що естетична гра здатна перетворити трагедію на фарс, тобто подолати трагізм буття, хоча б на естетичному рівні. Окрім того, естетична гра, своєрідна театралізація мистецтва дає змогу художникові спільно з читачем переграти заново ті чи інші ситуації, зазирнути не тільки в потаємні куточки дійсності, а й у себе, і, урешті-решт, звільнити людину від важкої реальності, існуючого абсурду. Як зазначав М. Бахтін, «у грі людство звільняється внутрішньо, а здобуття внутрішньої свободи є кроком до звільнення світу». До того ж естетична гра у творах постмодернізму нерідко поєднується з пародією, іронією, сміхом, а це завжди було засобом вільнодумства, руйнування будь-яких ідолів, подолання драматизму буття. Пародією на трагедію є комедія, а отже, абсурд буття не безнадійний, він долається на суто художньому, естетичному рівні. А за естетичною грою у творах постмодернізму приховується мрія про справжнє, неігрове життя, прагнення духовного сенсу, правди й щирості, тяжіння до відродження загальнолюдських норм і цінностей.
Объяснение:
