Максим Петрович в комедии "Горе от ума": образ и характеристика Максим Петрович - покойный дядя господина Фамусова: "...или покойник дядя, // Максим Петрович..." Максим Петрович был богатым придворным вельможей во времена императрицы Екатерины II: "Век при дворе, да при каком дворе! // Тогда не то, что ныне, // При государыне служил Екатерине." Старик был настолько богат, что держал у себя сотню слуг: "...он не то на серебре, // На золоте едал; сто человек к услугам..." Максим Петрович был серьезным и надменным человеком, но когда необходимо, он умел "подслужиться" и "прогибаться" перед важными, нужными людьми: "А дядя! <...> Сурьезный взгляд, надменный нрав. // Когда же надо подслужиться, // И он сгибался вперегиб.." Однажды на приеме во дворце Максим Петрович оступился и упал, чем, судя по всему, насмешил императрицу. "На ку́ртаге ему случилось обступиться; // Упал, да так, что чуть затылка не пришиб; // Старик заохал, голос хрипкой; // Был высочайшею улыбкой" Чтобы посмешить императрицу и других высокопоставленных чиновников, Максим Петрович упал нарочно еще два раза: "Привстал, оправился, хотел отдать поклон, // Упал вдруго́рядь – уж нарочно, // А хохот пуще, он и в третий так же точно." Прогибаясь перед императрицей и ее приближенными, Максим Петрович заслужил к себе ласковое отношение, его чаще приглашают играть в карты, его назначают на высокие посты и т. д.: "Зато, бывало, в вист кто чаще приглашен? // Кто слышит при дворе приветливое слово? // Максим Петрович! Кто пред всеми знал почет? // Максим Петрович! Шутка! // В чины выводит кто и пенсии дает? // Максим Петрович! Да!" Фамусов рассказывает о своем дяде Максиме Петровиче с особой гордостью и восхищением. По мнению Фамусова, тактика Максима Петровича - это единственно верная тактика для тех, кто хочет добиться успеха в обществе. Конечно же, эту точку зрения Фамусова не разделяет Чацкий, который отвечает следующее: "И точно, начал свет глупеть..."
ответ:Дивакуваті люди… А кого ми так називаємо? Тих, хто світ бачить по-своєму, проблеми – там, де для інших їх не існує, і зовсім байдужі до власного добробуту.
Алонсо Кіхано – такий чоловік, бо він зачитується лицарськими романами. Ці твори настільки захоплюють його, що він починає жити ними. І це, здавалося б, природно для людини, якій подобається певний жанр чи вид мистецтва… Але це природно доти, доки наш герой живе цими романами, а не живе у цих романах. Тут відбувається зав’язка твору: реальність відсувається для Дон Кіхота на другий план, і він починає жити у світі середньовічного лицарства, вважаючи себе, звісно, одним з його представників.
Головний герой вигадує собі красиве ім’я. Справжньому лицареві цього недостатньо. Необхідний ще зброєносець, яким стає знайомий Дон Кіхота Санчо Панса. Новоспечений лицар дає гучне ім’я навіть своєму коневі: Росінант. Не може лицар і без дами серця, якою стає жінка з сусіднього села з поетичним пишним ім’ям Дульсінея Тобоська (ясна річ, це ім’я також вигадав наш лицар сумного образу). Зброю Дон Кіхот лагодить собі з того, що «завалялось» у домі ще з часів його прадіда. От, здавалося б, і все! Образ славного лицаря вийшов на славу, пере за каламбур. Але ж ні, ще не час зупинятися і милуватися цією картиною: жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою. Отже, Дон Кіхот вирушає творити подвиги, показувати свою лицарську мужність та звитягу…
Объяснение:
