Канадський письменник Е. Сетон-Томпсон був великим знавцем природи. Він одним з перших в літературі правдиво зобразив життя тварин.
Відомо, що в Е. Сетон-Томпсона досить своєрідний підхід до зображення вовків. Приклад цього - розповідь «Лобо».
Як відомо з твору, Лобо - це Великий вовк, який був ватажком зграї. Його вважали наймудрішим в зграї, тому що він був розумним вовком, який «відчував» все пастки і капкани і вмів їх обходити. Його сила і розум викликали повагу навіть у мисливців.
Але одного разу хитрий і мудрий Лобо промахнувся. І сталося це тоді, коли його кохана, красива, горда і сильна біла вовчиця Бланка, потрапила в капкан. Лобо всіляко намагався її врятувати. Він не думав про себе. І врятувати Бланке не пощастило. Лобо схопили мисливці. «Він втратив і силу, і волю, і подругу». Серце вовка не витримало: він помер.
В оповіданні автор показує вовків такими, якими вони є насправді, їх хижість, ворожість і одночасно природну силу, хитрість, відданість. Лобо вчить людей цінувати життя, яка має сенс лише тоді, коли освітлене любов'ю до іншого.
Е. Сетон-Томпсон закликає вчитися у природи мужності і боротьби за життя, самопожертви, сили духу. А ще - благородства і рицарства. У своїй розповіді «Вовки» письменник так пише про лицарство вовка: «Лицарство в найпростішому розумінні цього слова можна визначити так: увага, яку проявляє людина до жінки як представниці слабкої статі. В такому розумінні лицарство серед вовків є досить поширеним явищем». Лобо дійсно показав лицарське ставлення до вовчиці Бланки та вірність в любові.
У Сетон-Томпсона багато творів про Тварин, яких він дуже любить. Можливо, тому, що в світі тварин всі чесніше, справедливіше. Там немає лицемірства, підкупу, зради, зла. Там якщо борються - то виживають, якщо люблять - то назавжди.
Було б чудово, якби люди теж завжди були до кінця чесними і справедливими. Можливо, ми коли-небудь зможемо опанувати цю науку за до кращої вчительки - Природи.
Объяснение:
Ему отвели над кухней каморку; он устроил ее себе сам, по своему вкусу, соорудил в ней кровать из дубовых досок на четырех чурбанах – истинно богатырскую кровать; сто пудов можно было положить на нее – не погнулась бы; под кроватью находился дюжий сундук; в уголку стоял столик такого же крепкого свойства, а возле столика – стул на трех ножках, да такой прочный и приземистый, что сам Герасим бывало поднимет его, уронит и ухмыльнется. Каморка запиралась на замок, напоминавший своим видом калач, только черный; ключ от этого замка Герасим всегда носил с собой на пояске. Он не любил, чтобы к нему ходили...
