Вовк та Зайчик
Настала сувора зима. Стоять морози, випало багато снігу. Сонце майже не виглядає з-за хмар. Холодно звірям і птахам.
Голодний Вовк не спить ані вдень, ані вночі. У пошуках їжі він бігає лісовими стежками, принюхується, озирається на всі боки. А Зайчик — ось він, зовсім недалеко, сховався за сніговим заметом. Вовк його не бачить, адже у Зайця шубка біла, зовсім як сніг навкруги.
Але Вовк наділений чутливим нюхом. Відчув він сліди на снігу та став наближатися до Зайчика.
Злякався пухнастик і щосили побіг геть.
— Стій! Я все одно дожену тебе та з’їм! – сердито загарчав Вовк.
А Зайчик мовчить і швидко тікає, петляючи й заплутуючи свої сліди на снігу. Так і відірвався від переслідування Вовка та зник десь у лісній гущавині.
— Ну, Заєць, постривай! – тільки й сказав йому вслід злий Вовк.
