Кодат чачтыйтне, истят кастыйтне.
Какие родители, такие и воспитатели.
Кодамо умаринась, истямо умареськак.
Какова яблоня, таково и яблоко.
Эйкакшось правты вейке сельведь, авась-кавто.
Ребёнок уронит одну слезу, а мать- две.
Эйкакш мартось эри, эйкакштомось- ризны.
Кто с детьми живёт-радуется, кто без детей-горюет.
Урозонь сельведесь – пиципалакс.
У сиротинушки слеза что жгучая крапива.
Уроз эйдинесь, кода толга вармань каршо.
Ребёнок без родителей, что пёрышко на ветру.
Тевс молят - а колят.
Забота, что работа - человека не портит.
Маштат видеме-сокамо – маштт сюронь кочкамо (урядамо)
Умеешь пахать-сеять, умей и урожай собрать.
Сприйняття минулого з часом мимоволі змінюється. З одного боку, ми стаємо менш залежними від тих, хто "робив історію", ставав її героями чи антигероями, все менше маємо до них "сентиментів". Значно важливішими для нас стають джерела, яких історики відкривають дедалі більше, або аналізують у ширшому контексті.
З другого боку, час невпинно поглиблює прірву між нами та історичною минувшиною. Ця неуникнена дистанція провокує до того, що історики називають модернізацією.
Модернізація в історії становить чи не найбільший бар'єр для розуміння минулого. Це коли на речі та явища далекої минувшини ми дивимося очима людини з сучасним життєвим та освітнім досвідом - немотивовано переносимо цілком сучасні мисленневі практики та стереотипи на інші епохи.
