Сообщение о котолическом жанре

Интересная статья. прочтите: аспекты демифологизации в увертюре-фантазии п. и. чайковского "ромео и джульетта" татьяна дегтярёва «ромео и джульетта» п. и. чайковского – единственное сочинение, написанное по трагедии шекспира в жанре «чистой» симфонической музыки. уже эта особенность произведения наводит на мысль о том, что чайковский в большей степени, чем другие композиторы, отрывается от первоисточника. в противовес данному тезису, увертюра-фантазия обычно трактуется однозначно, исходя из её программы. как правило, во внимание берется создания «ромео и джульетты». сюжет нового симфонического произведения был подсказан м. а. в 1869 году. перед ним же петр ильич «отчитывался» в письмах о работе над сочинением. «увертюра моя продвигается довольно быстро, уже большая часть в проекте сочинена и, если ничто мне не помешает, надеюсь, что месяца через 1 ½ она будет готова. не малая доля из того, что вы велели мне сделать, исполнена согласно вашим указаниям. во-первых, планировка ваша: интродукция, изображающая патера, драка – allegro и любовь – вторая тема. а во-вторых, модуляции ваши: интродукция в е-dur, allegro в h-moll и вторая тема в des-dur.» (4, 341) письмо датируется 28 октября 1869 года и касается работы композитора над первой редакцией увертюры-фантазии, после чего она неоднократно переделывалась. первая версия создана в 1870 году, а спустя десять лет «ромео и джульетта» была в окончательный вид. стоит отметить, что прохладно встреченная «ромео и джульетта», о которой писал чайковский в письмах , и ее окончательная редакция, принесшая произведению мировую известность, - совершенно разные варианты увертюры-фантазии. неизменными от первоначальной версии «ромео и джульетты» остались экспозиция и реприза с темами «вражды» и «любви». интродукция (еще во второй редакции) и кода были сочинены заново, а раздел разработки был существенно переделан. но, тем не менее, чаще всего увертюра-фантазия понимается как произведение, прежде всего, запечатлевшее шекспировскую трагедию. и в этом, конечно, сыграла свою роль одна из особенностей человеческого восприятия музыки, заключающаяся в стремлении находить в совершающихся в музыке событиях аналогии в культуре прошлого, в данном случае, с сюжетом шекспировской трагедии. тем более, структура сонатной формы увертюры-фантазии необычайно близка к нормам строения драмы: завязка – развитие конфликта – развязка. при определении типа программности «ромео и джульетты» исследователи сталкиваются с проблемой неоднозначности и определяют его, как обобщенный с элементами сюжетности. и также констатируется, что роль детального отражения сюжета в музыке возрастает во второй половине произведения. в этом плане показателен анализ разделов побочной партии в экспозиции и репризе. в. п. бобровский, рассматривая оба проведения темы побочной партии, связывает их различие с соответствием разным этапам развития сюжета. экспозиция отвечает начальному этапу трагедии, когда молодые герои переживают счастливые минуты своего чувства в полном отрыве от окружающей действительности. реприза отсылает к последним страницам «ромео и джульетты», где влюбленные уже полностью вовлечены в вихрь трагических событий. различие двух ситуаций проявляется в следующем. исходная установка произведения связана с ориентацией на логику мифа, но в дальнейшем развитии начинают обостряться признаки сюжетности. как это происходит? отвечая на поставленный вопрос, обратимся вначале к механизму мифологического устройства. первый важнейший мифологический признак – цикличность, которая в свою очередь, основывается на мифологеме генеральной оппозиции. в «ромео и джульетте» такой оппозицией является контраст главной и побочной партии, (если следовать программному замыслу – темы «вражды

Вибач

Там найголовніші речення вибереш.

Объяснение:

Народився 1751 року в Глухові. Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. У юному віці його вирізнили з-поміж однолітків за сильний голос і музикальність і забрали до Петербурга в хорову капелу, де він навчався у керівника капели, італійського композитора, аранжувальника Бальдассаре Галуппі.

з вихованців Глухівської співацької школи.

В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати кращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, як "Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д. Бортнянським". Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, а повне зібрання його творів у 10 томах вийшло лише 1882 року за редакцією П. Чайковського.

Серед професіональних композиторів найбільше вславилися вихованці школи М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель, найвизначніші представники українського та російського музичного мистецтва другої половини XVIII-початку XIX століття. Перші два потрапили з Глухівської школи до Петербурзької придворної співацької капели, пізніше їх, як найкращих учнів, було направлено на навчання до Італії. Березовський після тривалих складних випробувань був удостоєний звання академіка-композитора славетної у той час Болонської академії музики.

Артем Ведель працював у Москві керівником церковного хору. Та найбільш тривалий і гучний успіх мав як композитор, хоровий диригент і педагог Дмитро Бортнянський. Природа наділила його талантом, працелюбністю та доброю вдачею, що сприяли йому у зростанні в сповненому інтриг дворі російських імператорів.

Інструментальна музика Бортнянського мала великий успіх ще в Італії, де в театрах Болоньї, Венеції, Рима й Неаполя ставилися його опери "Алкід", "Креонт", "Квінт Фабій". В них композитор, йдучи слідами своїх видатних вчителів — композиторів Галуппі, Сарті та інших, спирався на традиції української духовної музики, перейнятими в середовищі Глухівської школи та у колі вихованців з Глухова у Петербурзькій придворній співацькій капелі.

Щоправда, інструментальна музика композитора, попри офіційне визнання при царському дворі, серед пізніших російських композиторів не була популярною. Його опери і камерно-інструментальні твори, які нічим не поступалися, як тепер очевидно, його хоровим шедеврам, виконувалися в той час лише у вузькому колі придворних аматорів музики.

.

У концертах та хорових творах пізнішого періоду композитор більше віддається своїм спогадам, насичує їх піднесеною й витонченою лірикою, в якій час від часу трапляються прямі ремінісценції українського народного та духовного мелосу.

Бортнянський своєю творчістю утвердив традиції українського хорового співу