План биографии Василя Симоненко

Роман у віршах «Євгеній Онєгін» писався Пушкіним біля васьми років. Це були роки тварчої зрілості поетО. В 1831 році роман був кінчений і в 1833 році вийшов у світло. Він охоплює події з 1819 по 1825 рік: від закордонних походів російської армії після розгромуНаполеона до повстання декабристів. У центрі роману – любовна історія. Герої роману Євгеній Онєгін і Тетяна Ларіна, Валодимир Ленський і Ольга становлять дві любовні пари. Але всім їм не дано судьбою стати щасливими. Онєгіна Тетяна полюбила відразу й назавжди. А він прийшов до любові через роки, через глибокі духовні потрясіння. І, хоча Євгеній і Тетяна люблять один одного, вани не можуть стати щасливими, не можуть з’єднати Свою долю. І винуваті в цьому не які-небудь зовнішні обставини, а власні помилки героя, його невміння знайти правильний шлях у житті. Над причинами цих помилок Пушкін і змушує міркувати сваго читача.

На просту сюжетну лінію роману нанизана безліч побутових картин і описів природи, у романі описані живі люди з їхньою різною долею, з їхніми почуттями й характерами. Все це «собранье строкатих глав, напівсмішних, напівсумних, простонародних, ідеальних» представляє читачеві епоху… Це, звичайно, моя особиста думка, але мені здається, що головна ідея «Євгенія Онєгіна» полягає в тому, що щасливими можуть бути лише люди, які мало думають, мало знають, у яких немає прагнень до високого ідеалу. Люди із чуйною душею приречені на страждання. Цим мене й залучає роман, він переконує мене у власних Приземлені люди живуть простіше, беспечнее й легше, але не кожний погодиться живатіти «у бездіяльності порожньому». Однак Пушкін не обмежується цими висновками. Він чітко показує, що у всіх цих фатальних помилках винуваті не його герої, а те середовище, та обстановка, що сформувала такі характери, що зробила нещасними цих по суті або по сваїх задатках прекрасних, розумних і шляхетних людей. Ці сумні й гіркі думки про недоськоналість миру виражені Пушкіним в останніх смутних рядках роману.

Ще перебуваючи на засланні, Шевченко рвався всіма помислами на «сердешну Україну», до рідного народу. «О моя бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я вздохну твоим живительным, сладким воздухом?» — писав він в останній рік заслання в Новопетровському укріпленні (V, 68).

Мрія про подорож на Україну з новою силою ожила після повернення із заслання. Це не тільки бажання поглянути на Дніпро, на мальовничі степи, на стародавні могили, милуватися красою рідної природи. Поїздка стимулювалася головним чином прагненням зустрітися з народом, глибше пізнати його життя, думи, настрої, збагнути, що можна й треба зробити для визволення уярмленого народу. Але поки йшла тяжба з цензурою, поет не зважувався починати клопотання про дозвіл поїхати на Україну. Тільки 5 травня 1859 р. він подав заяву в Академію мистецтв з проханням дати йому «вид» на проїзд у Київську, Чернігівську і Полтавську губернії строком на п’ять місяців для «поліпшення здоров’я і малювання етюдів з натури». Чому саме 5 травня? Очевидно, тому, що саме в цей день Петербурзький цензурний комітет передав у Головне цензурне управління доброзичливий відзив С. Палаузова на твори Шевченка.

С. Палаузов був людиною прогресивних поглядів, щиро співчував піднесенню демократичного руху, підтримував дружні контакти з передовими письменниками й громадськими діячами, зокрема із співробітниками журналу «Современник». Згодом, коли заарештували М. Михайлова, він разом з М. Некрасовим, М. Добролюбовим, братами В. і М. Курочкіними підписав петицію на захист заарештованого. Промовистим є і той факт, що С. Палаузов прийняв від Шевченка на рецензування не друковані примірники «Кобзаря», «Гайдамаків» і «Гамалії», а рукописний збірник «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Учень О. Бодянського, щирий прихильник ідеї слов’янської єдності, він, без сумніву, добре знав українського поета і, як видно з відзиву, високо цінував його твори. Дружні, ділові зв’язки С. Палаузов підтримував і з Д. Кожанчиковим, якого, /438/ очевидно, інформував про цензурні справи з творами Шевченка. Ще 25 березня 1859 р. у листі до М. В. Максимович Тарас Григорович висловлював сподівання, що до травня закінчить справи з цензурою і тоді поїде на Україну.

В Академії мистецтв прохання Шевченка не залежалося. Того ж таки 5 травня 1859 р. віце-президент Академії Ф. Толстой надіслав листа міністру імператорського двору В. Адлербергу, де зазначалося: «Не удовлетворяя Шевченко сам собою, имею честь испрашивать по содержанию оной разрешения вашего сиятельства» 1. Але канцелярія міністра імператорського двору, у віданні якого перебувала Академія мистецтв, не поспішала. Згідно з резолюцією В. Адлерберга від 6 травня 1859 р. через деякий час вона надіслала подання президенту Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні. 12 травня на ньому з’явився запис: «Згодна. Марія». Однак коли подання повернулося з резолюцією президента Академії, канцелярія імператорського двору раптом згадала, що 1847 р. Шевченко притягався до слідства у справі кирило-мефодіївців, і запропонувала послати запит до III відділу про дозвіл опальному поету виїхати на Україну. Справа затягувалася. У листі до М. В. Максимович від 10 травня 1859 р. Шевченко скаржився: «...заходився клопотать о паспорті, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні. Перше в столицю не пускали, а тепер з ції смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть згнущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать» (VI, 230).