Моя оцінка подій, зображених у творі П. Куліша "Чорна рада"
Згадуйте предків своїх, Щоб історія перед вами не згасла, і золотої нитки не загубіть.
Ольга Кобилянська
Історична проза наших митців — це твори, які спонукають нас знати свою історію, думати про долю свого народу і своєї країни, вони виховують у нас почуття національної гідності, сприяють патріотичному духові сучасників. Я не випадково взяла епіграфом до свого твору слова О. Кобилянської, бо дуже хочу, щоб мій ровесник захоплювався не тільки сучасними новітніми технологіями, В знав свою історію, любив свою країну, бо, як говорить народна мудрість, без минулого не буде майбутнього.
Роман П. Куліша "Чорна рада" — один із перших історичних романів про події нашої історії, який є кращим історичним твором другої половини XIX століття. Коли я вивчала біографію П. Куліша, мене дуже вразив відгук Т. Шевченка про твір "Чорна рада", і, мабуть, цей відгук викликав інтерес до ще не прочитаного мною роману. Великий Кобзар писав у листі до П. Куліша: " тобі, Богу, милий друже мій великий... за "Чорну раду". Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більше нічого, як ".
Період історії, відображений у романі "Чорна рада", — це дуже складний час нашої історії. Возз'єднання України з Росією позбавило Україну незалежності у всьому. А ще й не було сильного, авторитетного діяча, щоб боронив би і відстоював козацтво та народ. Польська шляхта не мирилася із втратою українських земель. Москва прагнула підкорити козацтво, поставити гетьманом людину своєю владою, хоч до цього козаки на своїй великій раді обирали гетьмана. А українське панство, як завжди, корилося владі, аби їх не чіпали. Чи не правда, складний час? І саме цю епоху взявся зобразити П. Куліш у своєму романі. Чому? Мабуть, тому, що сам був істориком, писав праці з історії України, був знайомий із документами того часу, літописами, науковими джерелами.
У романі "Чорна рада" йдеться про події, що відбувалися 17-18 червня 1663 року поблизу Ніжина, коли гетьманом від низового козацтва було обрано І. Брюховецького, що пообіцяв народові деякі полегшення. Козацька ж старшина висунула гетьманом Якима Сомка, якого Москва не затвердила, втрутившись уперше в козацьке самоврядування. Відтворити правдиво цей період нашої історії — таке завдання поставив перед собою письменник і вчений П. Куліш.
Як письменник П. Куліш узагальнив і відтворив у художніх образах дух епохи тих часів, де історія переплітається із щоденним життям героїв, їх діями, життям, коханням — і це надає романові особливої привабливості.
На мою думку, відповідно до знань історії України зі шкільного курсу, П. Куліш точно відобразив цей період, тобто історична лінія витримана автором правдиво. А щодо художніх образів, то тут є певні розбіжності, які, до речі, не впливають на хід історії. Так, Я. Сомко, за історичними джерелами, був жонатий і не міг бути нареченим Лесі Череванівни, а полковник Васюта Золотаренко в 1663 році був молодою людиною, а не дідом. А вигадані образи Кирила Тура. Череваня, Шрама — це узагальнені образи, які допомагають нам побачити побут козацтва, соціальну психологію людей того часу.
Особисто я, читаючи роман, однаково захоплювалась як історичними подіями, так і художньо створеними автором, не розділяючи їх. Мені дуже сподобався роман. Я отримала задоволення, прочитавши його, Звичайно, помітно, що П. Куліш з особливою симпатією ставиться до козацтва, особливо до козацької старшини, але, незважаючи на симпатії автора, роман "Чорна рада" правдиво відобразив історичні події того часу.
Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, і спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. І якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині…
Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки».. Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, що волі не загубиться, не вивітриться? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати… Скільки разів на день ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на нівдорозі…
Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На даль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, а ніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От… І знов питання.
Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді.
Твір В. Дрозда незвичайний, він вражає своєю глибиною і не залишає байдужим. Я сподіваюсь, що, перечитавши його ще раз, я осягну більше, відкрию, можливо, приховані підтексти. Сподіваюсь, що хоча мої роздуми й не принесли поки що бажаного результату, але ндумки та почуття, що їх викликав у мене твір «Білий кінь Шептало» Володимира Дрозда, до мені колись краще зрозуміти себе, розібратися в певних життєвих ситуаціях.
