У чому звинувачує поет своїх земляків представників українськои интелигенций

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза

Тарас Григорович Шевченко. Як багато значать ці три слова для українців, бо це не просто ім’я людини, а символ любові до рідного краю, символ волелюбності, сміливості й чесності, що не бо­їться жодних перешкод і заборон. Ця людина — епоха не тільки в історії української літератури, але й в історії України, бо масштаб­ність і велич цієї постаті є дійсно неперевершеною.
Тарас Шевченко ніколи не був і не буде людиною з минулого, бо творчість його актуальна завжди — і сто років тому, і зараз, і через сто років після нас. Я впевнено можу сказати, що в Україні немає жодної людини, яка б не знала рядочка з Шевченкового твору, або хоча б його імені. Тараса Григоровича пам’ятають, шанують, бо дійсно важко переоцінити все значення його діяльності.
Але чим же він важливий для нас зараз? Для мене особисто — це приклад надзвичайної мужності і вірності собі, бо лише дуже смілива людина могла писати твори на зразок «Сну» в країні, де панувала царська сваволя. Тільки людина з великою силою духа могла винести стільки років заслання без можливості займатися улюбленою справою.
Шевченко вірив у велике майбутнє України, бо недарма ж з’я­вився такий вірш, як «Ісаія. Глава 35». І для нас, нащадків велико­го поета, які живуть майже через півтора століття після його смер­ті, цей вірш все ще залишається програмою на майбутнє. Україна вже вільна і незалежна — і це саме те, про що мріяв великий Коб­зар, але чи щасливі люди в нашій країні? Нам багато ще треба зробити, щоб мрії поета здійснилися, щоб Україна стала квітучою і щасливою країною. Адже ми маємо головне — власну незалежну країну, про яку Тарас Григорович міг тільки мріяти, і ми повинні усвідомити, що в цьому нам дуже пощастило, але треба рухатись далі, щоб здійснилося пророцтво:
... і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть Веселим птаством оживуть.
І ще одна настанова Шевченка сьогодні актуальна як ніколи: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...»