Характеристика Василя Троша

Слухаючи розповіді моїх батьків про те, яке у них було дитинство і як вони жили колись, я задумуюся про своє існування. Мені хочеться також бути такою веселою, щасливою і безтурботною. Звичайно, що у моїх предків не було таких покращених умов побуту, не існувало інтернет-зв`язку, не мали такого високого розвитку технологій. Проте люди були більш дружніші, веселіші, більш згуртовані, хоча, звісно, у той час також мали місце певні проблеми. Мені здається, що тодішня молодь була більш впевненою у своєму майбутньому, планували, здобували, розвивали.А для мене сьогоднішня дійсність зі своїм технологічним прогресом у всіх сферах не є такою прекрасною, безтурботною, надійною. Виною моїх вагань стала несправедлива війна на Сході, яка зачепила увесь світ. Братська країна вирішила, що має право відбирати у нас щасливе дитинство, руйнує наші плани і сподівання, посягнула на спокійну старість літніх людей. Люди, з якими мої батьки були колись як рідні, сьогодні стали ворогами; ніхто не міг собі колись уявити наших побратимів зі зброєю в руках проти нас. А ми, діти наших батьків-прадідів, дізнаємося що таке війна з росіянами, з котрими колись наші предки пліч-о-пліч відбивали ворога-загарбника. Усе це – жахливі речі, які важко сприймаються і, які нелегко усвідомити

Объяснение:

Твір за повістю Г. Тютюнника «Климко»
Твір розміщено в твори з української літератури від Tvir в Пятница 4 сентября
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим-ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодо характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість до ншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть за залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.

Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».

Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.