СЕНКАН до образу Панни момент

Моє вітання тобі,любий друже!
Перш за все хочу поділитися з тобою враженнями від подорожі до моря.
На машині ми приїхали до Алушти. Дух перехоплювало,коли ми проїджали понад бездонними проваллями, а десь вдалині виблискувало блакитно-зеленаве море. Гірські пейзажі вражали своєю величчю, а вузька звивиста дорога лякала. Аж ось ми побачили Коктебель - невеличке і затишне містечко, що потопало в квітах та екзотичних рослинах. І тепер мені здається, що найкрасивіше море саме біля Кара-Дагу. Воно синє-синє і надзвичайно прозоре. Я пірнав в його ласкаву теплінь з розплющеними очима, дивився на таємничі водорості, на повільний рух барвистих рибок. Море було таке тепле, таке ласкаве, що передати це словами не можливо!
Величезне задоволення ми отримали, відвідавши місцевий дельфінарій. Саме там я переконався, що дельфіни справді розуміють людей і можуть з ними спілкуватись. Один з них сподобався найбільше, бо він крутився у воді, підстрибував, на льоту хапав рибу.
На узбережжі Тихої Бухти багато атракціонів, але з усіх мені найбільше вразив водяний мотодельтоплан. Так приємно було дивитися, коли він плавно здіймався у повітря і, наче величний птах, кружляв понад морем.
Найбільшу ж насолоду я отримував, коли сидів на березі і слухав море. 
Мені сумно, що ти всього цього не бачив. Але гадаю, що ти теж колись побуваеш тут і закохаєшся в Коктобель так само, як і я

5.

Спочатку Михайлик уявляв золоті ключі сон­ця звичайними ключами («не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі»).

Уривок, у якому дід Дем'ян пояс­нює, як сонце відмикає тими ключами землю:

«якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!».

6.

Ось так Михайлик сприймає сонячні ключі після дідового пояснення:

«значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови».

7.

Дві перепони заважали Михайликові піти в лісову далечінь:

«Але з ким я піду і де мені взяти чобіт?».

«Але з ким я піду і де мені взяти чобіт?». Оскільки в Михайлика не було чобіт, до школи хлопця на руках ніс батько. На той час у нього не було не тільки чобіт, а й батько був далеко.

Берегите себя!