Яву та Павлушу можна назвати романтиками, адже…

Повість григора тютюнника «климко» переносить читача у тяжкі часи фашистської окупації україни, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. головний герой твору климко - це хлопчик, що йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом. климко відважно йде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. за віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. а ще, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож климка і вчишся у нього рішучості та милосердю . це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. автор розповідає про зустріч на базарі климка та зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. з цього часу у друзів з’явилося благородне бажання їй, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про наталю михайлівну з олею, стають їх опорою. саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели климко у далеку дорогу, климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від німеччини, хоч міг розплатитися за це життям. і ми розуміємо, що справжні люди залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття й милосердя до інших. пізніше ми бачимо климка під час перебування у тітки марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе — всиновити. але хлопчик, хоч йому і у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх співвітчизників-українців. та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели — повернення климка з торбиною солі на станцію, радянському полоненому і смерть хлопчика. після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад климко з дорогоцінною сіллю. і тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. та навіть у цю судну годину климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. тут і скосила його черга з німецького автомата: «він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. а з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль…». перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, яке й дорослим інколи 

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза