1. 1. Провісниця всіляких прикростей для Шептала ... 2. Степан ніколи не бє Шептала, не посилає на важку роботу, бо кінь... 3. Серед усіх робіт Шептало найбільш недолюблював... 4. Що чи не найважче гнітило коня з усього нинішнього життя... 5. Скільки потрібно було непомітної боротьби, ппоки Степан змирився з тим, всіляких прикростей для Шептала ... 2. Степан ніколи не бє Шептала, не посилає на важку роботу, бо кінь... 3. Серед усіх робіт Шептало найбільш недолюблював... 4. Що чи не найважче гнітило коня з усього нинішнього життя... 5. Скільки потрібно було непомітної боротьби, поки Степан змирився з тим, що Шептало... 6. Все життя для нього манливо, запаморочливо пах... 7. Щовечора їхньою красою приходили милуватися людські натовпи (чиєю)... 8. І тоді сталося несподіване для хлопчака, Степана, для самого Шептала... 9. Викупавшись у річці, знову став... 10. Шепталові судомило спину, тому що... 11. Тішив себе надією на завтрашній відпочинок, 1. Провісниця всіляких прикростей для Шептала ... 2. Степан ніколи не бє Шептала, не посилає на важку роботу, бо кінь... о

Юний граф де Ресто обожнює свою матір, яка має в світі репутацію марнотратки. Саме це заважає батькам солідних сімейств сприймати графа як вдалу партію для їхніх доньок. Дервіль, розумна і порядна людина, один з найкращих адвокатів Парижа, своєю історією хоче розвіяти сумніви віконтеси де Гранльє щодо надійності матеріального становища де Ресто. 

Цитата: 

Дервіль кілька хвилин, а тоді почав свою розповідь: 

— Ця історія пов’язана з романтичною пригодою, єдиною у моєму житті. Ну от, ви й смієтеся, вам здається кумедним, що у стряпчого можуть бути якісь романи. Але й мені було колись двадцять п’ять років, і на той час я вже багато набачився у житті. Розповім спочатку про одного чоловіка, який брав участь у цій історії і якого ви не могли знати. Йдеться про лихваря. Не знаю, чи зможете ви з моїх слів уявити собі обличчя цього чоловіка, що його я, з дозволу Академії, назвав би "місячним ликом", так його жовтава блідість скидалася на колір срібла, з якого облупилася позолота. Волосся в мого лихваря було гладеньке, акуратно причесане, із сивиною попелясто-сірого кольору. Риси обличчя, незворушного, як у Талейрана, здавалися відлитими з бронзи. Оченята, жовті, яку куниці, були майже без вій і боялися світла; але дашок старого кашкета надійно захищав їх від нього. Гострий ніс, подовбаний на кінчику віспою, скидався на свердлик, а губи були тонкі, як у алхіміків або старих карликів, зображених на картинах Рембрандта і Метсю. Розмовляв він завжди тихим, лагідним голосом і ніколи не сердився. Вгадати його вік було неможливо: не знати було, чи то він завчасу постарів, чи зумів до похилою віку зберегти молодість. Усе в його кімнаті, від зеленого сукна на письмовому столі до килимка біля ліжка, було якесь однакове, охайне й потерте, наче в холодній оселі старої дівки, котра зранку до вечора тільки те й робить, що натирає меблі. Взимку головешки у його каміні завжди тільки жевріли, поховані під купою попелу. Від тієї хвилини, коли він прокидався, і до вечірніх нападів кашлю його вчинки були розмірені, мов рухи маятника. Це була людина-автомат, яку щоранку накручували. Якщо торкнутись мокриці, яка повзе по папері, вона вмить замре; так само і цей чоловік раптово замовкав під час розмови і чекав, поки проїде вулицею екіпаж, бо не хотів напружувати голос. За прикладом Фонтенеля він заощаджував життєву енергію і пригнічував у собі всі людські почуття. І життя його текло так само безшелесно, як ото сиплеться пісок у старовинному пісковому годиннику. Іноді його жертви обурювалися, кричали в нестямі — а тоді раптом западала мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку. Надвечір людина-вексель перетворювалася на звичайну людину, а зливок металу в його грудях ставав людським серцем. Коли він бував задоволений з того, як минув день, то потирав собі руки, а з глибоких зморщок, які мережили його обличчя, здавалося, курився димок веселості; далебі, важко описати інакше німу гру його лицевих м’язів — вона, либонь, виражала ті самі почуття, що й безгучний сміх Шкіряної Панчохи. Навіть у хвилини свого торжества говорив він односкладово і всім своїм виглядом виражав незгоду. Отакого сусіда послала мені доля, коли я жив на вулиці Гре, а був я тоді тільки молодшим службовцем адвокатської контори та студентом права на третьому курсі. Біля того похмурого, пологого будинку нема подвір’я, всі вікна виходять на вулицю, а розташування кімнат нагадує розташування монастирських келій: усі вони однакові завбільшки, кожна має одні двері, які виходять у довгий коридор, тьмяно освітлений малесенькими віконцями. Колись цей дім і справді належав до монастирських будівель. У такій похмурій оселі життєрадісність якогось світського гульвіси, синка аристократичної родини згасала навіть раніше, ніж він заходив до мого сусіда. Дім та його мешканець пасували один до одного — як ото скеля та приліплена до неї устриця. Єдиною людиною, з якою старий, як то кажуть, підтримував взаємини, був я; він приходив до мене попросити вогню, брав почитати книжку або газету, а ввечері дозволяв мені заходити до його келії, і ми розмовляли, коли він був у доброму гуморі. Ці вияви довіри були наслідком чотирирічного сусідства та моєї розважливої поведінки, бо через брак грошей мій б життя вельми скидався на б життя цього старого. Чи мав він родичів, друзів? Багатий він був чи бідний? Ніхто не зміг би відповісти на ці запитання. Я ніколи не бачив грошей у нього в руках. Його багатство, певне, зберігалося десь у підвалах банку. Він сам стягував борги по векселях, бігаючи по всьому Парижу на своїх сухорлявих, як у оленя, ногах. Через свою обачність він одного разу навіть потерпів. Випадково при ньому було золото і якимсь чином подвійний наполеондор вислизнув з його жилетної кишені. Пожилець, який спускався за старим сходами, підняв монету й подав йому. 

"Це не моя! — вигукнув він, замахавши руками. — Золото? У мене? Та якби я був багатий, то хіба жив би так, як я живу?"

Загадка — жанр усної народної творчості, дотепне запитання, часто у віршованій формі. Загадка — це художнє алегоричне зображення якоїсь істоти, предмета або явища шляхом несподіваного зближення її з іншою істотою, предметом або явищем. Особливості загадок Основна особливість загадки — у тому, що в її основі лежить метафоричне запитання. Отже, предмет зображення в загадці називається не прямо, а інакомовно, приховано. Щоб дати відповідь на метафоричне запитання, треба вміти зіставити життєві явища на основі їх спорідненості чи подібності...