Поетична творчість Лесі Українки стала своєрідним висвітленням гідного начала в людині, її прагнення до боротьби проти жорстокості та свавілля можновладців. Наче кинуті в збайдужілі серця учасників цієї боротьбі іскри вогнища Прометея, її вірші запалювали серед людей вогонь нескореності долі, допомагали знайти єдиний вірний шлях в майбутнє, який приведе до кращого, вільного та незалежного життя.
Безсмертна творча спадщина Лесі Українки стала неоціненним внеском не тільки в українську літературу, а й культуру усього прогресивного людства. В українській поезії вона стала продовжувачкою, а точніше, спадкоємницею українського генія Т . Шевченка та вогненної поезії І. Франка. Ще один відомий митець української літератури М. Рильський вважав Лесю Українку «не тільки найбільшою жінкою-письменницею в світі, а й одним з найоригінальніших світових поетів».
Перші кроки талановитої української письменниці у чарівний світ літератури були схожі на весняне пробудження природи після довгого зимового сну. Вже в перших своїх поетичних збірках вона шукала свій естетичний ідеал. Яким повинен бути справжній митець, що він винен принести людям, яке слово винен зронити? Вже тоді у рядках її віршів з’явилися і «безжалісні мечі», і «вогнисті блискавки», і багато інших, не менш яскравих порівнянь поетичних творів зі справжньою зброєю, потрібною у боротьбі проти поневолювачів українського народу. Леся Українка щиро вболівала через те, що не має можливості і сама зі зброєю в руках примкнути до лав борців за краще майбутнє рідної землі. Мабуть, тому увесь вогонь своєї душі вона вклала в слово – єдину доступну їй зброю:
«Тільки життя – за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора».
Участь у визвольній боротьбі письменниця вбачала у служінні рідному народові через власний внесок у розвиток української літератури і культури. Вона була впевнена, що поет, у першу чергу, повинен бути лицарем та захисником скривджених і поневолених. Наприклад, у своїй поемі «Давня казка» Леся Українка каже:
«Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіти кайдани!»
Коли знайомишся з поетичної творчістю Лесі Українки, стає зрозумілим, що свій ідеал письменниця створювала на основі власних філософських поглядів та політичних переконань. Звідси її розуміння того, що справжня поезія – це велика сила, яка здатна до знедоленим у боротьбі проти тиранії, здатна до людині визначитися у вирі історичних шляхів та переплетінь доль. Своїм обов’язком Леся Українка вбачала «сіяти квіти на морозі» і доти поливати їх гіркими сльозами, доки не розтане лід зла і гніту, доки не зійдуть квіти щастя. Вона усе своє життя підіймала «на гору круту крем’яну» важкий камінь і робила це з усмішкою на вустах, усе життя шукала «зірку провідну, ясну владарку темних ночей», яка б освітила шлях українського народу до щастя. Вона була упевнена, що справжній митець повинен у будь-яких обставинах разом із народом переживати і страждання, і сум, і радість.
Розділ перший
"Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням".
Дід Дем'ян каже, що вони на крилах несуть весну й життя, а сонце золотими ключами відімкне землю.
Бабуся повела онука до церкви, а він роздивлявся картину страшного суду.
їхня качка вміла розпізнавати добрих і злих людей. Особливо не любила вона Митрофаненка й пустомолота Юхима Бабенка.
Михайлику дядько Себастьян передав листа від тата. Мати наказала сину покликати дядька Миколу, щоб прочитав листа. Батько живий і здоровий, передає всі поклони.
Хлопчик іде гуляти й зустрічає Петра Шевчика, однолітка, який намагався старшувати над Михайлом. Вони танцюють на кризі, гуляють лісом. Під снігом Михайло знайшов підсніжник. Дійсно, лебеді принесли на крилах весну.
Розділ другий
Михайлик самотужки навчився читати і вже в дев'ять років багато перечитав книг. Хлопець поважав хліборобську працю, навчався розуміти "скарби людського духу".
Мати гримала на сина за любов до книг, а потім запирала каганчик, щоб не читав уночі.
На Великдень із сусідом Іваном Михайлик зіграв навбитки, а потім пішов до дядька Юхима по книжки. Той пообіцяв дати "Пригоди Тома Сойєра" в обмін на чотири склянки гарбузового насіння.Мати Михайлика готувала насіння, бо дуже любила землю. Навіть розмовляла з нею.
До діда Дем'яна приїхав дядько Стратон, щоб той полагодив плуга. Дем'ян був найкращим майстром.
Поки мати була в сусідів, Михайло назбирав дві склянки насіння. На вулиці він зустрів бідну жінку із дитям і пригостив насінням малого.
Писар Юхим за це насіння дав йому почитати казки.
Удома мати спитала, чи він пригостив бідного хлопця насінням. За це вона не сварилась на сина.
Розділ третій
До матері Михайлика, тітки Ганни, прийшла попова наймичка Мар'яна. Вона пригостила їх марципанами та покликала Михайлика збирати черешні.
Хлопець узявся пасти кобилу Обмінну. Її помилково купив дід за порадою дядька Трохима. Обдурені чоловіки взяли замість коня кобилу. За це й прозвали її Обмінною.
