Великий український поет Василь Симоненко у своєму прекрасному поетичному творі “Лебеді материнства” зміг успішно об’єднати тему любові до власної матері з любов’ю до своєї батьківщини. У творі автор відкриває думки матері щодо майбутнього свого сина. Мама розмірковує про те, що її синові належить пройти дуже багато. Будуть в його житті справжні друзі, буде багато дівчат. І, насправді, і тих, і інших можна вибирати, вдосконалюватися за життя, змінюючи коло своїх знайомств. У той же час варто відзначити, що мама впевнена у тому, що батьківщину людина змінити не може. Батьківщина дана такою, якою вона є, як і рідна мати. Як правило, мати любить свою дитину, якими б негативними рисами вона не володіла. У неї дійсно може бути безліч недоліків, але материнська любов перевершує все, про що б не йшла мова. Те ж саме можна сказати і про рідну країну. Батьківщину не можна вибирати. Багато людей незадоволені своєю батьківщиною, але вони просто не розуміють, що в житті не завжди є місце для вибору того, що тобі здається більш комфортним. У житті людини є щось більш важливе, ніж споживчий і цинічний підхід. Щоб бути справжньою людиною, важливо мати щось піднесене, духовне. Для цього потрібно цінувати батьківщину, незалежно від того, подобається вона тобі чи ні. Відмовитися від власної батьківщини – це абсолютно аморально. Я думаю, що автор хотів сказати у своїй поезії саме про це.
Говорячи особисто про мене і про моє ставлення до того, про що писав Василь Симоненко, я можу з упевненістю сказати, що я в повній мірі поділяю його думки щодо неможливості вибору матері і рідної країни. Людина є нерозривним породженням своїх батьків і своєї рідної землі. Вона не може їх зрадити, адже так вона ніколи не стане щасливою. Зраджуючи свою рідню, людина зраджує саму себе, свою сутність, адже людина нерозривно пов’язана як зі своєю батьківщиною, так і своїми батьками.
Объяснение:
Якось так вийшло.
Соломія — вродлива і сильна жінка. Вона має високу і міцну, «як на доброго мужика», постать, гарне, «свіже, повне обличчя, з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся». Тяжким і нерадісним було життя Соломії, яку пан насильно віддав заміж за нелюбого чоловіка. Соломія разом з Остапом вирішила втекти за Дунай.
Вона терпляче переносила всі злигодні мандрівного життя і не раз допомагала Остапові в дорозі, рятуючи його з біди. Соломія виявляла надзвичайну силу волі, щоб врятувати пораненого Остапа у плавнях: «Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів. їй стало жаль молодого змарнованого життя — і вона заплакала…».
Молода жінка дбала про одужання коханого, йшла на будь-яку роботу, аби заробити на шматок хліба і вірила у їхнє щастя. Але коли до омріяного вільного життя залишалося півкроку, Остапа забрали турецькі жовніри. Соломія випробувала усе для його звільнення, але ні умовляння, ані підкуп не до . Тоді вона зважилася на відчайдушний крок: відбити у вартових коханого.
