прототипом образу івана сили стала реальна людина — іван фірцак (сценічне ім’я — кротон), якого на закарпатті знають усі. кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.
на жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. а те, що іван фірцак належить історії україни, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.
«неймовірні пригоди івана сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. о. гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.
іван сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. шукаючи долі в місті, іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за міху голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. загибель тренера вразила івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. чесний, відкритий, благородний, іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
Жанр «Пам’яті тридцяти» – вірш-реквієм або епітафія (тобто твір, присвячений пам’яті померлих).
Утвердження патріотизму й гуманізму через зображення подвигу героїв Крут, засудження жорстокості, терору, ненависті.
Події січня 1918 року лягли в основу поезії Павла Тичини «Пам’яті тридцяти». Тоді Червона армія на чолі з генералом Михайлом Муравйовим наступала на Київ. Командування української армії вислало їй назустріч гайдамаків, а також кілька сотень київських гімназистів, ще зовсім дітей. Бої були нерівні. В оточення потрапив загин із приблизно трьохсот гімназистів, які мужньо оборонялися, але всі загинули біля залізничної станції Крути Чернігівської області. Тридцять героїв Крут було перепоховано на Аскольдовій могилі в Києві.
За жанром «Пам’яті тридцяти» - вірш-реквієм. Реквієм узагалі – це траурна заупокійна меса, а також музичний жанр, написаний у формі й на тексти заупокійної меси.
Провідним мотивом твору є утвердження патріотизму й гуманізму, засудження жорстокості, терору, ненависті.
Вірш проймає скорботно-патетична тональність: поет із глибоким сумом розповідає про загибель «мучнів-українців, / Славних, молодих». Тичина їх сприймає як «український цвіт», національну еліту. Поет усвідомлює й драматичний шлях України: «По кривавій по дорозі / Нам іти у світ». Яскраві епітети – славних, молодих –, метонімія – зрадника рука, біблійні образи, зокрема Каїна – символу вбивці, кровопролиття й зради – вимальовують драматичну картину жорстокості.
