Чому оповідання Е. Умерова «Самотність» написано про пса?

На світі багато людей , та не кожна із них має чисте серце . У кожного із нас різний характер та погляди на життя . Людина не може буди найкращою у всьому , через це і виникають проблеми у суспільстві , думки розбігаються , і між людьми виникають проблеми та сварки . Але на сьогоднішній день світ заполонили люди із чорним , нечистим серцем , ті хто думає тільки про себе , та робить кроки не обдумуючи . Для того щоб  світ був кращим потрібно ставитись до людей так , як хочеш щоб ставились до тебе , але цього правила на сьогодні мала кількість людей дотримується . 
Коли я прогулююсь парком , блукаю вулицями або ж ходжу по магазині , на мене постійно злий та ненивисний погляд тих ,хто пронизений заздрістю та злобою . Не кожної людини погляд чистий та гармонійний . Усі мої друзі і знайомі - чисті душею , тому що ніхто не може бути щасливим тоді коли ти сам не робиш цей світ щасливим , коли не даруєш дітлахам усмішку . Тому я закликаю усіх робити добро , адже земля не утримуватиме тих то не може бути щасливим , або тих хто не хоче досягнути чогось у житті .

Коли я читаю новели Рея Бредбері, в мене виникає якесь важке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля і її «господарів». Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, налаштований дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, саме собі ускладнює життя, гублячи свій будинок, руйнуючи красу Землі, маленького куточка Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Занурюючись з перших рядків у зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Місто зруйнований, доріг немає, земля пересичена радіоактивної брудом так, що вночі світиться. Люди в якихось лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і сьогодення. У них немає майбутнього. Що ж у них залишилося? Тільки деяка сумнівна дика радість зруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «Мона Ліза», яку тримають поліцейські і стежать за тим, щоб у неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилася на цей натовп дикунів і посміхалася таємничо сумно. Хлопчик теж дивився на її посмішку, і серце його калатало в грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєї пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно померли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відокремленості. «У натовпі вили, а руки клювали портрет, ніби голодні птахи». Тому вдалося в цій дикій юрбі вирвати і собі шматочок картини.
Ховаючи його, Він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його будинок, якщо залишки силосної башти можна було їм назвати … Сім’я зустріла його хропіння і стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розкрив пальці, розгледів шматочок зарисованного полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «Усмішка, чудова посмішка …»
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний … Так закінчується розповідь. Страшна кінцівка, невтішна, як темна ніч … Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадають добра, любові, Злагоди і відновлення. Наполегливо звучить у цьому оповіданні думка Достоєвського «Краса врятує світ». Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але як же мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене примарами – тих людей, яких описав у майбутню долю людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!