«аргонавти» є заключною частиною історії про закоханих школярів – марійки і костика.
в анотації зазначається: «іскорка безстрашних шукачів істини та справжнього щастя – аргонавтів – горить у кожного в серці. вона вказує шлях і є людину все життя. марійку і костика веде перше кохання, яке є пробачити друзям зраду, захищає від заздрісників і дає розуміння того, що матеріальне благополуччя не варте родинного спокою» (с.2).
зачин як на повноцінний роман, але більше ця книга, як і попередні частини, схожа на чернетки ненаписаної книги. текст «пливе», він розхристаний і більше походить на несистематизовані різностильові щоденникові записи. це чернетка (або авторський переказ) великого глибокого психологічного твору, який так і не був написаний.
у книзі багато поетизованої образності, зав’язаної на підлітковому світосприйнятті:
«– наприклад, в антарктиду. ми будемо жити на полярній станції, навколо п’ятидесятиградусний мороз, ми будемо цілуватися не губами, а кожухами! а потім ти притягуватимеш на вечерю білого ведмедя. я білуватиму тушу, смажитиму м’ясо, словом усе, як у печерних
– марійко! а хочеш пожити при поселенні первісних людей?
– хоч би на місяці, аби з тобою, костю» (с.5).
тобто, бачимо повне розчинення героїв один в одному без якогось критичного осмислення реальності, але для твору такого малого об’єму не вистачає психологічної достовірності і промальовки персонажів для досягнення правдоподібності такого ефекту.
костянтин онишкевич та марія ковальчук поводяться як типові підлітки, які створюють власний всесвіт, вигадують собі нові імена, щоправда, емоційного підґрунтя цієї авторської вигадки у творі немає:
«кость був левом. завдяки цьому іноді смішному, іноді величному знаку марійка називала його левчиком. вона народилася під сузір’ям стрільця – і кость, окрім неспокійки, вигадав її ще одне ім’я – мисливчик. неспокійко і неспокійка, левчик і мисливчик, марійка і костик, ромео та джульєтта, два знаки вогню, два юних вулкани, пряма лінія, перетнута перпендикуляром, десятикласник і дев’ятикласниця старомихайлівської середньої школи №2, одні з кількох мільярдів землян, голка і нитка, він і вона» (с.10).
подібні відступи нагадують дорослі рольові ігри молодих коханців.
поряд із досить пласкими сюжетними зустрічаються сюрреалістичні «щоденникові» відступи дорослого й ерудованого автора, що приписуються героям у вигляді думок, – це також не сприяє адекватному прочитанню тексту. наприклад:
«кохання – це пір’їнка невідомого. подув – і нема.
кохання – це обмін серцями. бо коли хтось не віддає свого, від нього слід якнайхутчіш тікати.
кохання – це волосина, загублене нею і збережена ним.
це те, що противиться зоднаковінню. не вписується у визначення. подібне, як і в більшості людей. характерне лише для тебе.
кохати – означає пожбурити в найдальший куток маску тигра чи лисиці.
нагнітання «антимосковських» тенденцій іде через усю книгу:
«я, звісно, знав про жорстокість, навіть подекуди звірство, російських роботодавців; вони всі, як на підбір: понурі, нелюдяні, майже ніколи не всміхаються, мовби не тішать їх ці статки» (с.49).
ніби роботодавці в інших країнах кращі
застосовується трансліт для передачі «поганої» російської мови:
«сам, до речі, не скидався на плакатного господаря, ні тобі голомозості, ні потужних децибел у голосі; такий в’юнкий, маленький, часто усміхається, перепитував, чи нам не важко, мовляв, треба потерпіти, чоловік повинен пахать, нікуди від цього не дінешся, все! працюйте, рєб’ята» (с.50).
пі деформації навіть архетипи:
«шалено захотілося додому. після темниці навіть російське небо здавалося передпокоєм до раю» (с.55).
хоча набагато продуктивніше було б показати не опозицію «хороша україна» – «погана москва», а розкрити конфлікт між «своїм» і «чужим» світом. але маємо те, що маємо.
подібні спроби глибокого розкриття світоглядної проблеми здійснюються, але вони загрузають у «любові» і підсвідомій критиці родинних стосунків:
«, тато, набираючи правою рукою телефонний ій номер, лівою пестить якусь тітку, адже він любить робити жінкам компліменти? може, тато вже забув про маму, яка так чекає на нього, забув про дочок? кажуть, на тих заробітках таке часто трапляється, що люди їдуть туди з однією душею, а повертаються – з іншою. або взагалі не повертаються, лише пересилають гроші. але навіщо тих грошей, коли немає любові? » (с.14).
любов визнається єдиною цінністю, але якогось проекту майбутнього у книзі немає. кохання – і крапка.
висновок: глибоко розчарована цією книгою, яка, на мою думку, є чернеткою ненаписаного роману. й обурена ілюстраціями до твору, які зроблені у стилі «молодший і середній шкільний вік», що сприяє потраплянню цієї книги до аудиторії, яка надто юна навіть для такої схематизованої передачі таких почуттів.
курсова робота
«минули літа молодії»
муз. д.січинського
сл. т. шевченка
історико-стилістичний аналіз
хоровий твір „минули літа молодії написав д. січинський на слова т.г. шевченка.
основна ідея твору - пустота і безнадійність життя в умовах буржуазно-суспільного ладу.
тут перед нами повстає образ самотньої, знесиленої людини. тема - загублена молодість, самотність та протест. в художньому розв'язанні цієї теми шевченко підносить до найвищих філософських узагальнень. в його поезії немає нічого суто суб'єктивного, притаманному тільки йому самому. все, про що мовить шевченків ліричний герой, мислиться широко, то мова про долю всього народу.
глибока шевченкова любов до народної пісні й професійної музики, його загальна компетентність у цій галузі відбилися не лише в піснях, „щоденнику" й мистецьких символах - вони були життєдайним джерелом його поезій.
спів був для шевченка органічною потребую. співав майбутній поет дитиною, співав у майстерні карла брюллова, у покоях митців рєпніних, волховських. і коли його везли на заслання до оренбурга, він навіть тоді співав. пісня поета далі й далі. мабуть, тому одною з найголовніших ознак шевченкових поезій і є їх наспівність, мелодійність, задушевність. саме такі риси притаманні й поезії „минули літа молодії". з цього погляду його можна порівняти з „за сонцем хмаронька ", „заросли шляхи ".
тут і глибоке щире чуття і смислова насиченість та їх художнє втілення і тонка милозвучність. шевченкова поезія хвилює глибоко й постійно і тоді, коли він промовляє до нас пластичним образом, і тоді, коли музикою передає настрій.
минули літа молодії холодним вітром од надії
уже повіяло, зима! сиди один в холодній хаті нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. нема анікогісінько. - нема! сиди ж один, поки надія одурить дурня, осміє (у січинського „одурить тяжко, осміє") морозом очі окує, а думи гордії розвіє, як ту сніжину по степу! сиди ж один собі в кутку. не жди весни - святої долі! вона не зійде вже ніколи садочок твій позеленить,
твою надію оновить! і душу вольную на волю не прийде і нічогісінько не
18 октября 1860р с. - петербург
ліра, яка народжувала такий твір мала безліч найрізноманітніших струн - від тонких, тендітних, мов осіннє павутиння, до потужно-гучних, які мов грім небесний, вражають слух і серце.
озвучення „кобзаря", зокрема віршів гострого соціальне звучання, починається новий етап в історії української музики. на україні важко знайти композитора, який у минулім не звертався б до шевченкової поезії. наслідком напрочуд плідного процесу є дві з лишком тисячі музичних творів різних жанрів і форм. серед них два „заповіти" м. лисенка і м.вербицького, „огні горять" с.воробкевича, кантата „хустина" л.ревуцького. ряд творів на слова т.г.шевченка написав д.січинський, - перший західноукраїнський професійний композитор.
йому належать хори „ як би ви знали, паничі", „один у другого питаєм", солоспіви „у гаю, гаю", „і золотої й дорогої", а також високо художня поема «лічу в неволі» і хор „минули літа молодії".
денис володимирович січинський належить до найвидатніших західноукраїнських композиторів дожовтневого періоду. розквіт його творчості припадає на 1886 - 1909 роки.
за цей час він написав оперу, понад 100 вокальних та інструментальних творів.
життєвий і творчий шлях січинського може служити яскравим прикладом безправного і приниженого художника в буржуазному суспільстві. якщо вдуматися в трагедію життя композитора, то стане зрозумілим, чому в його творах стільки смутку і жалю.
денис володимирович січинський народився 2 жовтня 1865 року в селі клювинці гусятинського (колишнього копичинецького) району тернопільської області. татко майбутнього композитора, за професією вчитель, працював тоді як фінансовий панського помістя. тут січинський глибоко полюбив свій народ та його пісенні багатства. ця любов виявилась пізніше в громадській діяльності та творчості композитора.
однак йому не довелося довго жити в клювинцях, бо батько часто змінював місце праці, а вступивши до школи, січинський зовсім і назавжди відірвався від сім'ї.
