Відповідь:
Ольга Славнікова, відома російська письменниця, пише, що “провінційний письменник моделює себе не за друзями із тусівки, а за світовими величинами. Провінційний гігантизм: коли вже писати, то лишень як Маркес”.
Приблизно так я починав свою статтю “Made in rajcentr”, присвячену новелам Любові Пономаренко, надрукованим у гребінківській районній газеті.
Від цієї думки я не відмовляюся й сьогодні — вже у зв’язку з новою книжкою письменниці “Синє яблуко для Ілонки” (Львів: Піраміда, 2012), висунутою на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. Переконаний, що Любов Пономаренко, навіть коли б мешкала не в провінції, а в Києві, на вул. Гончара, 52, зуміла б залишитися собою, не намагалася б догодити студентам Національного університету “КиєвоМогилянська академія”, зорієнтованим на творчість В. Петрова (Домонтовича), Ю. Андруховича, Оксани Забужко та ін. Творча безоглядність, власне, й до Л. Пономаренко зберегти й розвинути таку письменницьку манеру, яка й дозволяє вирізняти її слово серед інших братів і сестер по перу. Підозрюю, що Л. Пономаренко писала колись вірші — відгомін цього природного для філолога заняття вчувається, скажімо, в новелі “Кричав потяг у ніч, наче ворон” (Січеслав. — 2006. — № 2), де найтрагічніші прозові рядки, присвячені дівчинці, що колись загинула на описаній станції, ритмізуються, перетворюючи окремі фрагменти твору на білий вірш:
“…Політньому вдягнена,
платтячко наче з капрону.
І тільки з’явилася,
сніг на пероні розтанув,
бузок засвітився —
отой, що якраз біля входу.
Якби я не гнила
все життя на оцьому вокзалі,
то, може, б не знала,
що дівчина та — Марусинка,
дочка машиніста,
яка ще школяркою вмерла.
Його Собацюрою
всі у депо прозивають”.
І так аж до останніх рядків новели, де віршовий ритм завмирає, немов чиєсь схлипування:
“Тремтіла на шибці,
сміялась до нього і плакала.
А потім летів,
розтинаючи ніч криком
ворона…
У цей час на вокзалі спинивсь електронний годинник.
І зал спорожнів.
Зачинилися каси й буфети.
І тільки на стінах
лишились покинуті душі.
Поштар їх розсипав, а мо’,
пасажири забули?
Уранці змели їх разом
з павутинням — і в урну.
Вони копошились, ридали,
та хто там їх слухав?”
Л. Пономаренко добре засвоїла здобутки класиків світової та української літератури. Обробляючи ниву поетичної прози, письменниця часто спирається на чепігу плуга гемінгвеївської конструкції. Більша частина лемеша — в землі, менша — на поверхні. Письменниця лишень один раз дозволила собі назвати ім’я знаменитого американця — у новелі “І сонце піде геть”: “А годинник на стіні відраховує та й відраховує літа поміж горіховими ліжками, поміж томами Гемінгвея, поміж мокрими кущами”. Проте досвід цього письменника вчувається чи не в кожній новелі, включеній у книжку “Синє яблуко для Ілонки”. Письменниця ніколи не скаже зайвого, її письмо позбавлене багатослів’я, вона, виводячи читача на якусь височінь чи занурюючись із ним у запаморочливу глибину, залишає його, бідного, сам на сам із чиєюсь бідою, із чиєюсь проблемою, залишає напризволяще — часто без кисню від перехопленого дихання, проте зі сподіванням, що він випливе, що він спуститься з вершини на землю, що він виповзе з тунелю на поверхню землі.
Пояснення:
Навесні природа пробуджується від зимового сну. Поступово сходить сніг, та земля недовго лишається чорною та голою. Тільки-но теплішає, звідусіль починає пробиватися молода яскраво-зелена трава, на деревах набухають бруньки та згодом перетворюються на маленькі листочки. На водоймах швидко тане лід. Крига гойдається на воді, доки зовсім не перетвориться на неї. Весняне небо зазвичай чисте, блакитне, і по ньому швидко пливуть сніжно-білі хмаринки, схожі на тварин - лева, черепаху, різні предмети, навіть обличчя людей.
А згодом починається справжня краса. Усюди розпускаються квіти – проліски, фіалки, кульбабки… Весняний сад – це чарівне місце! У дрібних ароматних квіточках стоять дерева, аж здається, що вони закутані в легкий пахучий туман. Особливо мені до душі, коли розквітають персики та груші – їхні квітки рожеві, і вони виділяються з-поміж інших дерев. Звідусіль лунає спів та щебет птахів, які повернулися з далеких країв і тепер, здається, розповідають одне одному про свої пригоди. Навесні все навколо наповнюється кольорами, звуками, запахами, і мені стає весело на душі.
Весна в місті завжди починається з того, що прибирають вулиці, висаджують молоді деревця та розбивають клумби в парках, скверах, перед великими магазинами. І люди на вулицях також змінюються. Вони яскраво одягнені, більше гуляють, навіть усміхаються частіше, мабуть, тому що погода радує теплом, світить ласкаве сонце, а головне – не треба одягати важкий одяг і взуття. Весна завжди надихає митців на створення художніх шедеврів. Як добре, що зараз кожен може взяти цифрову камеру та зробити свої чудові знімки весняної краси. Але найголовніше – зберігати весняний настрій у душі цілий рік !
