Які здібності мала бабуся школярка з передмістя

Спотерігати або читати у газетах про нові  досягнення  нашої держави , про її економіку , екологію , мову . Це все радує серце і душу . Адже кожен українець , якщо навіть він і не вважає себе ним ,але народився в Україні все, ж таки радіє новим успіхам, душу його , хоч трошки , але тривожать її падіння і невдачі .                                         
   Крок за кроком , то піднімаючись , то опускаючись на сходинки , які ведуть у майбутнє, Україна рухається вперед, не відстаючи від інших . звичайно, бувають і падіння, і різкі підйоми, але все це ніщо порівняно з минулим і з тим, що чекає нашу країну в майбутньому . Можливо, буде краще . На це покладають надію усі громадяни України, але можливо… 
   Якою ж буде Україна в майбутньому, наприклад у 2050 році ? 
   Залишилось якихось 49 літ . Для держави це ніщо . Звичайно це історія половини століття, аледля країни, яка існувала тисячі років, правда, у постійній залежності, це навіть не один день людського життя. Але ж щось таки зміниться в економіці, історії, мові держави. А що ж ? Невідомо, адже нікому не дано заглядати в майбутнє . Все вирішить час . Хоч припустити, якою буде Україна можливо . отож давайте здійснемо подорож у країну майбутнього, в якій житимемо і працюватимемо ми і наші нащадки . 
    Україна . Київ . 2050 рік . Чудові дерева і дивні квіти яскравих кольорів на клумбах . Машини, які можуть замінювати літаки, на дорогах, люди у вбранні моди 2050 року . В магазинах все роблять комп ютери. На фабриках і заводах замість людей працює техніка . Все модернізовано до вищого   атунку, що робить життя людей прекрасним сном . Колишнє місто героїв тепер стало центром нових досягнень країни . Все в ньому цвіте і розвивається . А повітря, яке воно тут чисте . Що ж це ? Хіба відходи фабрик і заводів не виносяться в атмосферу і не забруднюють її? Дивно ?! А нічого дивного. Тепер техніка робить все: забруднене повітря збирається у спеціальні  герметичні блоки , де очищується і виходить в атмосферу, а відходи знищуються і не приносять шкоди . Тепер люди дихають чистим киснем завдяки техніці і обладнанню . А Дніпро, одна з найбільших річок Європи, що ж з ним ? Мабуть, забруднений, бо відходи фабрик потрапляють у воду . Та ні ! Він чистенький, прозора очищена водиця несеться у далекі моря, які також чисті до нестями . Яка краса, як приємно жити в такій чистоті . Це природа така чиста, а люди ? Чи пам ятають Шевченка, Франка, Українку, яким став їх духовний світ ? Ні, не забули вони вони предків. Пам ятають письменників, діячів культури і патріотів України, а духовний  світ  їх трішечки змінився . Люди дбають про природу, не забруднюють воду, повітря; вони ведуть себе як найрозумніші істоти на Землі; які можуть забезпечити себе і свою державу чистотою, достатком, здоров ям, бути патріотами рідної країни . 
  

Мої роздуми над твором В. Дрозда «Білий кінь Шептало». «Супроти вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі вільнім, аніж бути скореним насправжки». З точки зору композиції, логічніше було почати твір якимось вступом, можливо, розповіддю про біографію письменника чи про літературний процес того часу. Але я відразу виніс на початок свого твору тезу, яка не дає мені спокою. Перш ніж ми почали обговорювати цей твір у класі, ми встигли обмінятися враженнями з іншими учнями. Я зі здивуванням дізнався, що більшість з них сприймає новелу про коня Шептала як новелу про життя тварини, тобто буквально, прямолінійно, якщо не сказати — надто буквально. Але мені здалося, що цей твір символічний і зовсім не про тварину в ньому йдеться. Я вважаю, що за образом Шептала стоїть глибока алегорія. Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь... Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. 1 якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині... Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки». Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, шо дух волі не загубиться, не вивітриться? То як? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати... Скільки разів ми ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на півдорозі... Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На жаль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, аніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От... І знов питання. Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді. Твір В. Дрозда незвичайний, він вражає своєю глибиною і не залишає байдужим. Я сподіваюсь, шо, перечитавши його ще раз, я осягну більше, відкрию, можливо, приховані підтексти. Сподіваюсь, що хоча мої роздуми й не принесли поки що бажаного результату, але її думки та почуття, що їх викликав у мене твір «Білий кінь Шептало» Володимира Дрозда, до мені колись краще зрозуміти себе, розібратися в певних життєвих ситуаціях.