Чим довше живу та більше взнаю, тим більш суперечливим постає світ переді мною. З одного боку, в ньому є чимало доброго. Є батьки, які люблять мене та піклуються про мене. В нас є затишний будинок, де можна сховатися від холодів та негоди. Ще в мене є друзі, з якими мені цікаво проводити час, які допомагають, коли мені це потрібно. Крім того, мене оточує багата та природа, що дарує усе необхідне для життя, до того ж радує очі своєю красою. Є безліч цікавих речей у світі, що роблять його по-справжньому чудовим.
А з іншого боку, в нашому світі є багато болю – хвороби, нещасні випадки, злочини, війни, знищення природи, людська ненависть, зрада, підлість, жадібність, заздрість. Хоч вони не трапляються з кожним з нас щосекунди, проте ми часто чуємо про них від інших, взнаємо з телебачення та інтернету. І це, безумовно, лякає. Не лише через те, що починаєш усвідомлювати, що в житті може трапитися будь-що, в тому числі й погане, а й тому, що, мабуть, чужого болю не буває. Хіба можна спокійно дивитися на горе того, хто втратив близьку людину? Хіба нам байдуже, коли хтось плаче, бо його образили, зрадили? І як цьому зарадити?
Нажаль, часто я помічаю, що люди стають байдужими до нещасть інших. Усі ми надто заклопотані, виснажені, не маємо часу, сил, грошей. Ми перестаємо співчувати людині, в якої неприємності чи горе. Ми кажемо «сам винен» або «треба було думати раніше». Ми з полегшенням зітхаємо, що неприємності оминули нас самих. Нас привчають до того, що кожен сам за себе і всього має досягати своїми силами. Проте, сили кожного – не невичерпні, часом саме їх раптовий кінець спричиняє хвороби, нервові зриви, крах планів та втрату близьких. Саме тому, що ми всі – люди, ми маємо спробувати бути добрішими один до одного.
Крізь усю багатовікову історію людства, де одні люди використовували інших, саме доброта звичайних людей допомагала йому виживати. Добрі жінки не переставали турбуватися про дітей – і своїх, і чужих, покинутих, чоловіки – підтримувати їх та допомагати один одному, друзі – ділитися хлібом та дахом над головою, лікарі – рятувати хворих, сміливі – переховувати невинних втікачів. Без них – добрих людей – навряд чи наша цивілізація зайшла б так далеко.
Добро – це бачити в людині насамперед людину, а не чужака, ворога, конкурента, інструмент досягнення цілі. Це зробити для іншого те, що складно для нього, але зовсім легко для тебе. Добро – це людяність, взаємодо це особливе ставлення одне до одного та до всього живого на планеті. Саме добро, а не нові технології та багато грошей, рятує світ та людство від фізичного та духовного знищення
Сава "Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного] й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям. "
"Відколи з нею(Рахірою) сходиться, стає з дня на день гірший, лінивіший і твердіший, справляє всім лише гризоту та жаль."
"Але він - то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись... та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!"
"Тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а Григорій усе приносив йому пачку з Гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а він хотів курити. В тата пив він горівку лиш 3-4 рази до року - на різдво, на Великдень, на храм і на Новий рік або в м'ясниці,- а тут частували його не раз і не два, а по кілька разів до тижня. А вже найліпша була для нього Рахіра... "
Михайло каже про Саву "Він ще дурний, наш малий, і трохи впертий, але він добрий хлопчисько!"
Рахіра. «Лінива до розпуки, пленталася цілими днями бездільно по селу, балакаючи та оглядаючи все, що впадало їй в очі, особливо ж дріб, або ставала там, де ґаздині білили свої полотна, щоб опісля, при відповідній нагоді, з одного або другого затягнути незамітно під пахву». "Сором нам робиш, Саво! Ти любиш дівчину пусту, що на неї ні один порядний хлопець у селі не глядить, що її ніхто порядний за жінку не візьме. Вона погана волошка, циганка. Дивися на її зуби й на її рот! Як клубки з м'яса стоять їй в лиці! Чи вона чим причарувала тебе? Дивися, яка вона погана! Чоло волоссям заросло, а очі, як у чортиці або у голодної собаки!"(Михайло говорить Саві)
Івоніка."...очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти..."
"Його сильні, залізні руки, чорні та тверді, заворушилися незамітно…"
"Гарна була земляІвоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка і жадала жертви.
Як була люта, боявся її більше, як почорнілого неба, що віщує тучу."
Марічка. "...погляд у Марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний..."
"Одначе її тонке, ніжне обличчя з ясними лагідними очима усмиряло враження її занедбаного вигляду."
"Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали її п'ятно старості."
Докія. "Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю."
"На неї можна було й дванадцять міхів усадити - се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом."
"...вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких."
Михайло: «І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою.
Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.»
Сава про нього так казав:"Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м'яке, як тісто!..".
