Скільки пакунків одержав Джіп, вийшовши з крамниці (новела "Чарівна крамниця")?

        Слово милосердя складається з двох частин — милість і серце, тобто зробити милість серця. Як просто звучить і як часом важко буває це зробити. Особливо зараз і особливо молоді. Ні, не всім, але багатьом.

Адже наскільки легше пройти, ніж вникати в проблеми або неприємності чужої людини. Адже дуже часто буває, що потрібно просто слово добре сказати або вислухати людину. Здавалося б дрібниця, але часом це рятує від самогубства або іншого необдуманого вчинку. І найбільше, на мою думку, в цій до потребують старше покоління і підлітки.

Старики, тому що зараз, вони по правді кажучи не потрібні нікому — ні сім’ї, ні державі. І згадують про них, або перед Днем Перемоги небудь перед виборами дають подарунки (подачки), отримують голосу і все.

Але старшим людям потрібна увага, маленьке але щодня, потрібно спілкування, потрібно співчуття. Не обов’язково гроші давати або подарунки (хоча це теж не завадить), а просто дати зрозуміти людині що він теж значимий, важливий і його мудрість-це життєвий досвід, який завжди знадобиться. Адже ще великий Лев Толстой казав, що милосердя полягає не стільки в речовий до скільки в духовній підтримці ближнього. Духовна ж підтримка перш за все не в засудженні ближнього, а в пошані його людської гідності.

Підліткам, я так вважаю, теж потрібне розуміння і підтримка. Вони ще не сформувалися як особистість, всередині киплять гормональні перебудови і що з ними буде далі — незрозуміло. Дуже важливо про це пам’ятати батькам і вчителям, адже незважаючи на всю крутизну і незалежність, всередині вони дуже вразливі і уразливі. І ще хочеться сказати що милосердю, неосудно, розумінню і співчуття потрібно вчити з дитинства і вчити особистим прикладом.

Адже якщо тато постійно поступається місцем у транспорті, допомагає сусідці донести сумки, дитина не залишиться осторонь. Він в майбутньому не пройде повз чужого горя і завжди постарається до будь то літня людина або травмовану тварину.

У житті трапляється всяке і кожен може потрапити у скрутне становище. Головне не дорікати і судити, а постаратися зрозуміти і сказати підбадьорюючі слово — ось це і буде милосердя, розуміння і співчуття тому, хто серцю милий.

Остап Мандрика — герой оповідання М. Коцюбинського «Дорогою ціною» — виховувався на героїчних традиціях предків. Змалку він заслуховувався розповідями столітнього діда, який «ходив у Січ, а потім різав панів в Умані» (під час Коліївщини). Ці чарівні слова розпалювали кров у хлопця, будили і його уяві картини вільного життя. «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких Остап слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал». Вирісши, Остап побачив, що пани перетворили народ на худобу, побудували свій добробут на злиднях і горі кріпаків. Сміливий і волелюбний юнак закликає селян «висунути шию з панського ярма». За це пан називав його бунтарем, гайдамакою, похвалявся з живого шкуру здерти, віддати в рекрути. Він не раз закликав до боротьби з панами інших селян, нагадуючи, що не так давно минули ті часи, коли українці боролися за свої права: «Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив   віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що…» Однак його ідеї не знайшли відгуку, але ворога в обличчі пана він таки знайшов. Він закликає селян «Висунути шию з панського ярма». За таку свавільну вдачу, пан вирішив віддати Остапа у рекрути, розлучивши його таким чином з коханою Соломією, котру тим часом насильно видав заміж. Так кріпацьке життя суперечило життєвим принципам волелюбного Остапа, тому він вирішив втекти: «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном». Остап вирішив покинути рідний край і втікати на вільні землі по той бік Дунаю, де колись оселилися запорізькі козаки після зруйнування царськими військами Січі. Герою був знайомий на рідній землі «кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все це було йому знайоме, промовляло до його». Йому жаль було залишати старого, кволого дідуся, тяжко було розлучатися з коханою Соломією, покидати, може, навіки рідне село. Але нездоланне прагнення волі перемагало ці почуття. Герой не самохіть утік з України. Недоля вигнала його на чужину. Саме про це свідчить його настрій, коли він опинився за Дунаєм, йому «зробилося весело й легко». Та хоч і вирвався від пана Остап, але ще багато злигоднів довелося йому зазнати в пошуках волі. При першій спробі переправитись через Дунай Остапові й Соломії не пощастило: вони ледве не потрапили до рук сторожових козаків. Переборюючи величезні труднощі, нелюдську втому, вони нарешті за до мельника Якима переправились через Дунай. «Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!» — гукнув Остап, опинившись на чужому березі. І ніби у відповідь на це з другого берега пролунав у темряві постріл і тяжко поранив Остапа. Герой не боїться смерті, він хоче жити, бо «світ такий красивий», бо йому хочеться «глянути на сонце, побачити світ божий, людей, обняти Соломію». Він виявляє величезну силу в боротьбі за життя — хворий повзе, шукає виходу з плавнів. Відважним і сміливим виявив себе Остап і в сутичці з турецькими жовнірами: беззбройний, хворий і знесилений, він бореться з трьома озброєними турками, щоб не опинитися знову в неволі. Зворушує й Остапа вірність у коханні. Особливо глибоке співчуття викликає уже старий самотній Остап, що вслухається в розмову вітру, в «тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю», поклик Соломії. З Остапових уст чуємо хвилюючу розповідь про долю кріпаків-утікачів. Зовнішній вигляд (портрет) Остапа змінюється залежно від умов і віку. На початку це стрункий і міцний парубок, з чорними очима, орлиним носом і темним молодим вусом на засмаглому обличчі. Коли Остап був поранений, «його молоде обличчя немов прив’яло, на уста впала смага». В кінці твору бачимо героя сивим дідом. У нього кудлаті брові й «мутні очі», що дивляться в простір, а усмішка «розсуває зморшки». Мужність, відвага, волелюбність, готовність до боротьби, ніжність у ставленні до Соломії, вірність у коханні, любов до життя і рідного краю — такі основні риси Остапа. Мужність не покидає його ніколи: ні тоді, коли він закликає народ скинути панське ярмо, ні тоді, коли він відважується на тяжку і ризиковану втечу, ні тоді, коли йому тяжко пораненому, безсилому доводиться віч-на-віч зустрітися з голодним вовком, ні тоді, коли він вступає у нерівну боротьбу з турецькою вартою. В епілозі розповідається про тяжкий життєвий шлях Остапа. Людям, які заходять до його халупки, він показує «збасаманений синій хребет», де списана, як він каже, його «життєпис». — «Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, ніж ребрами, маю дарунок від москаля…кругом латаний…Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав»