Змалку Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, гри на фортепіано. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тож відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, невідомо, чи не стала б Леся геніальним композитором.
● Вже 5-річною дівчинкою Леся почала писати драматичні твори, а у 9 — написала свій перший вірш «Надія». За переказами, дівчинка написала його під старим ясеном біля в’їзної вежі замку Любарта у Луцьку, який нині іменують Лесиним.
● До 5 класу Леся навчалася вдома, за програмою матері. Незважаючи на дивовижні здібності (а дівчинка навчилася читати у 4 роки та легко опановувала іноземні мови), мати вважала доньку відсталою.
● Свій творчий псевдонім поетеса запозичила в свого дядька: Михайло Драгоманов підписував свої публіцистичні твори «Українець». Що стосується імені, то Лесею її лагідно кликали в сім’ї (ще малу Ларису називали Зеєю, а разом з братом Михайлом — Мишелосією).
● Леся не лише писала вірші, а й створювала нові слова — їй маємо завдячити існуванням слів «промінь», «напровесні», а її мати, письменниця Олена Пчілка ввела в лексикон українців інше знайоме нам нині слово — «мистецтво».
● Лірична сповідь Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» присвячена єдиному коханню поетеси — Сергію Мержинському. Це трагічне почуття не було взаємним, він кохав іншу, але саме завдяки цьому почуттю за одну ніч біля ліжка вмираючого від сухот коханого була створена геніальна «Одержима». Сергій Мержинський помер, заповідаючи Лесі, яка була поруч, подбати про іншу жінку, яку він кохав.
● За словами Івана Франка, тендітна й ніжна Леся Українка була «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоча сама поетеса себе не вважала гідною й нігтя Франка, оточення вважало її за надзвичайно сильну духом жінку.
● Заміж Леся Українка вийшла вже після 30 років. Свого чоловіка, Климента Квітку, вона, безумовно, поважала, але кохання до нього не відчувала.
● Деякі сучасні дослідники стверджують, що між Ларисою Косач та Ольгою Кобилянською були стосунки, відвертіші за дружбу. Вони роблять такий висновок із листування цих жінок, між якими відбулося «емоційне зближення» на ґрунті трагедій в особистому житті.
● За спогадами Лесиної сестри Ісидори Косач-Борисової, в останні роки життя очі Українки стали надзвичайно блакитними. Всі дивувалися, адже вони були наче неземними. На жаль, фото того часу чорно-білі, тож не можемо у цьому пересвідчитись.
● На сьогодні жоден з нащадків Лесі не живе на території України. Її внучаті племінники живуть у Швейцарії та США.
Объяснение:
Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
