У мальовничому куточку нашої держави, на Чернечій горі, спить вічним сном наш Великий Кобзар. Знизу несе свої води могутній Дніпро, а з гори видно і «лани широкополі», і милу серцю Україну. Як мріяв, як заповідав.
Майже все своє життя Шевченко прожив за межами Батьківщини, але ніколи не забував її. Не забував він і своїх земляків – українців. Образи України й рідних людей змальовані в усіх його творах.
Уже в ранній творчості Шевченка перед нами постає козак-лицар, наділений надзвичайною силою та мужністю, непримиренний у боротьбі. Гордий, сильний, як лев, козак був гідним прикладом для наслідування. Була колись і слава, і воля, але все це в минулому:
Було колись панували,
Та більше не будем.
На місцях славетних боїв чорніють могили, а над «лицарськими синами» панують злії люди»:
…скрізь у славній Україні
людей у ярма запрягли
Пани лукаві».
Немає більше зелених садочків – повсихали, біленькі хати – повалялись, «ставки бур’яном поросли», а люди «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Кобзар докоряє українцям за бездіяльність, пасивність.
У своїй знаменитій поемі «І мертвим, і живим…» митець засуджує українське панство й перевертнів за те, що вони цураються України, своїх «братів незрячих гречкосіїв», зневажають українську мову, культуру, низько схиляються перед чужими:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.
Кобзар закликає не цуратися рідного народу, мови.
Лише коли збудуться всі поетові бажання, коли обіймуть «найменшого брата», тоді настануть для України найкращі часи, і «світ тихий, невечірній ясно засіяє».
Закарбуймо у своїй пам’яті рядки зі славнозвісного твору, бо й ми є адресатом послання, спрямованого у вічність.
