Объяснение:
Під час вивчення твору А. Я. Чайковського “За сестрою”, моментами мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Не дивлячись на свої 15 років, Павлусь часто потрапляє, а потім вибирається із тяжких ситуацій, що нібито і не могли бути для нього створені.
Дійсно, ми маємо розуміти, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої – окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.
Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.
Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів.
Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію – знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.
Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.
Литературная судьба великого украинского поэта Тараса Григорьевича Шевченко сложилась необычно. Большинство его произведений были напечатаны только после его смерти. Только тогда судьба дала ему самый лучший, самый драгоценный подарок - бессмертную славу и наслаждение, что дают его произведения людям. Шевченко вошел в историю мировой литературы как великий народный поэт.
Народная песня была первой школой поэтического мастерства Т. Шевченко. Так, в первой половине XIX века протест и гнев, которые накапливались веками в угнетенному массе украинского крестьянства и выливались в народные песни, нашли себе гениального выразителя в лице Тараса Григорьевича Шевченко.
Еще с детства Тарас с увлечением слушал бродячих слепых певцов-кобзарей, бандуристов, лирников. Уже в первых стихах Шевченко выразил свое отношение к поэзии и к призванию народного певца. Он показал кровная связь кобзаря с мыслями и чувствами родного народа. Образ Кобзаря, кто не только болеет за горькую судьбу Украины, но верит в силы борцов за народное счастье, возникает в поэзии Шевченко и живет в ней.
Интересно, что поэт показал такого певца и в лиро-эпическом образе Перебенде, и в лирических стихах, где объединил себя с этим образом. В известном стихотворении "Думы мои, думы мои", что открывает "Кобзарь" 1840 года, Шевченко говорил о том, что его страдания неразрывно связаны с горем закріпаченого люда. Об этом же говорится и в стихотворении "Перебендя", где бродячий певец для всех находит пророческое слово: для молодых и старых, для юношей и девушек. Это слово не только веселит, оно призывает к дружбе, любви, напоминает о тех временах, когда предки выступали против чужеземных поработителей. Не все может высказать кобзарь, и поэтому он смеется иногда, чтобы не заплакать:
Балагур старый, слепой,-
Кто его не знас?
Он всюду бродит
И на гуслях играет.
А кто играет, того знают
И благодарят люди:
Он им тоску разгоняет,
Хоть сам миром тошнит.
И сам Шевченко, как это видно из стихотворения "Думы мої. думы мои", что будто является предисловием к "Кобзаря",- такой певец, он и тосковал над судьбой порабощенной Украины, верил в ЕЕ светлое будущее.
Объяснение:
