Поема відомого українського поета Миколи Вороного «Євшан-зілля» розповідає про цікаві сторінки історії України, які стосуються княжої доби, про долю половецького юнака, який забув свою Батьківщину, потрапивши у полон.
Така біда, як неволя, полон, а то й просто необхідність жити в чижих краях, не обходила українців багато століть. У полон до ворога вони потрапляли, захищаючи рідну землю або беручи участь у визвольних воєнних походах. Довгий час наш народ поневолювали під час набігів кримські татари, турки та інші вороги. Вони плюндрували нашу землю, брали у полон чоловіків, забирали в неволю дітей та жінок. Діти, які росли на чужині, часто забували свою Батьківщину, а інколи навіть ставали воїнами у ворожому українцям війську.
Хоча в поемі М. Вороного «Євшан-зілля» мова йдеться про події давно минулих часів, але тема та ідея цього поетичного твору перегукуються з сучасністю. Адже українці були змушені розлучатися зі своєю Батьківщиною не тільки у часи Київської Русі.
За сюжетом поеми юнакові-половцю про рідну Україну нагадало Євшан-зілля, чарівна степова рослина. Нам добре відомо, що українці, які ставали вигнанцями не зі своєї волі, які надовго покидали рідну землю, у важку і далеку, а часом і смертельно небезпечну дорогу брали з собою якусь річ, яка б могла їм нагадувати про Батьківщину. Частіш усього це були вишивані сорочки і рушники, насіння барвінку або чорнобривців, а то й просто жменьку рідної землі, завернуту у хустинку. Та в юнака, який ще в дитинстві потрапив у полон до половців, усього цього не було. Але спляче серце юного половецького невільника усе ж проснулося, причому розбудила його тоненька гілочка звичайної степової трави, якої так багато в рідних українських степах.
Закінчується поема М. Вороного оптимістично: юнак, який вже вважався сином половецького хана, згадує рідну Україну і вирушає в далеку дорогу, в темну ніч, ярами та бараками невтомно простуючи до рідного степу разом зі старим мудрим віщуном.
Українська історія, на жаль, завжди складалася так, що з-за кордону до своїх батьків і дідів їхні нащадки не завжди могли повернутися. Тільки за часи незалежності українці, які волею долі опинилися на чужині, отримали можливість повернутися до рідного краю чи хоча б навідатися до України і побачити землю своїх предків. Довгі роки живучи на чужині, вони змогли зберегти пам’ять про Батьківщину, зберегти українські традиції і мову. Я думаю, що нам треба повчитися у таких людей, щоб не стати схожими на половецького юнака, пам’ять про рідну землю якому повернуло лише чарівне зілля.
Бути чи не бути патріотом - вирішувати кожному. Але жити у своїй країні і не вважати себе її частиною - якось неправильно.
При народженні ми вбираємо у себе все те краще, що передають нам батьки, що дає нам рідна земля, а потім їдемо шукати скарбів кудись далеко, не помічаючи їх просто в себе під носом.
Саме тому нам потрібно бути патріотами своєї держави. А бути патріотом — означає до нестями любити свою землю, народ, своє коріння, покласти весь свій час, силу і працю на вівтар благополуччя своєї держави. Здається, всі ми щиро любимо свою землю, але на що ми готові заради неї.
Бути патріотом — значить любити життя, уміти прожити його гідно і цікаво, просто йти вперед своєю дорогою.
Бути патріотом - означає поважати себе, відповідати за свої вчинки, слова, поведінку, бо ти є представником своєї нації, ти - країна!
Бути патріотом, це значить виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, вірність, твердість, сильновольність та дисципліну.
Бути патріотом України — це значить шукати задоволення не в тім, «щоб бути українцем», а в тім, щоб було честю носити ім’я Українця. Але це зовсім не означає, що ми повинні ненавидіти тих хто не є українцями. Нехай патріотизм не приносить нам руїни.
Лише справжні патріоти, об'єднавшись в єдине ціле, підносять культурний та економічний рівень своєї держави, творять нову історію, в якій немає сумних і трагічних дат, а лише чисте і світле майбутнє. Будьмо патріотами!
