"Пантелеймон куліш" Чорна рада про вибір гетьмана(розповідь)

І
Над хатою Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід говорив, що так співають лебедині крила. Від споглядання перельоту лебедів хлопчику ставало на серці і радісно, і сумно. Хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. Він сидів і мріяв, що якщо би був чародієм, то зробив би так, щоб лебеді завжди були тут.
І сталося диво: ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову з'явилися в піднебессі. Довго хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: "Оті принесли нам лебеді на крилах життя". Хлопчику дивно, а дід продовжує далі: "Еге ж: і весну, і життя". Він розповідає малому, що навесні сонце відімкне своїми ключами землю, а ключі ті золоті. Дитині стає страшно — а що як сонце загубить свої ключі?
Все це викликає у діда сміх. "Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і "ох, рятуйте мою душу", з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них".
Потім дід заспокоюється й пояснює хлопчикові, що лебеді полетіли "на тихі води, на ясні зорі". І знову хлопчик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.
Та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босоніж, і називати махометом, вариводою, лоботрясом. Вже ж було таке, коли по першому лідку вискочив на ковзанку з материними ночовками. "Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки".
II
Ще одним, як на думку інших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. Він перечитував все, що тільки попадало під руку. В одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. Він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. Тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю, можна мазати чоботи. Та для більшості людей взуття було розкішшю. В пору розрухи багато землі треба було виорати, щоб заробити на чоботи.
А оранка, особливо весняна, вважалась святим ділом. Батько говорив про цю працю, як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле".
Навіть в зимових щедрівках виспівували про те, як сам Бог ходив за плугом, а Богоматір носила їсти орачам. З того часу в хлопцевій душі поселилась відраза до пихи та любов до книги, бо "в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі і мислі".
Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.
Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим. "Мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль".
В роки розрухи через село проходили різні люди. Одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". Назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто в її материнству, її дитині скибку насущного хліба". Малому хлопчику було дивно й боляче гати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.

Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна



Мій літній поїзд зупинився знову

перед цією айстрою смутною.

І я зійшла в її казкову тінь.

«У нас дощі!» — буденно повідомив

мій чоловік. А я зітхнула: «Вдома…»

І привітала радощі прості.

Притишена до світлого piano,

десь за стіною скрипочка співала.

Я сіла в крісло до вікна лицем.

І милостиво осені кивнула,

мовляв, я вже готова. Я вернулась.

Розпочинай класичний свій концерт.

Заговорив у сутінках годинник

про те, як час проходить крізь людину

і там, за нею, — вічністю стає.

І розуму нема туди дороги.

І лиш душі меланхолійний погляд

провидить все, коли годинник б’є.

Вступає дощ… Високий і безмежний.

Заслухатись його — необережно.

Розмиє дощ той нетривкий сосуд,

в який тебе природою відлито,

яким тебе одділено од світу,

і переллє в холодний білий сум

просторів… Але годі вже печалі,

Бо нетерпляче галасує чайник.

І славословить затишок цвіркун.

І в тому всьому є спокійна сталість.

Мов за віки нічого тут не сталось.

Завжди тут бив годинник у кутку.

Завжди під ним дівчатко виростало.

В товсті косички банти заплітало.

І сутінки торкалися вікна…

Усе мина…

Але довіку буде —

твій дім, і осінь, і ласкаве чудо

концерту для дощу і цвіркуна…

1979

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.

Додати коментар

Виправляч

Якщо ви помітили будь-яку помилку, будь ласка, виділіть текст, натисніть Alt+Enter і відправте нам повідомлення.

Останні додавання

Один із тих, що впали на шляху (Степан Пінчук)

Панні в альбом

Під шумок

Поет і селянин

Пора

Потіха

Похід Хмельницького

Пролог

Резигнація

Користувачі найбільш цікавляться

Зів'яле листя (збірка поєзій)

З вершин і низин (збірка поєзій)

Сікстинська Мадонна

Легенда про вічне життя

Мій Ізмарагд (збірка поєзій)

«Чого являєшся мені...»

«Не знаю, що мене до тебе тягне...»

«Твої очі, як те море...»

«Тричі мені являлася любов»

«Розвивайся ти, високий дубе»