(Пробудження весни)
Оскільки природа пробуджувалася навесні, то й новий
рік мав починатися в березні. Саме в цей час випадало ще
й рівнодення — між 17 і 18 березня.
(Українські обряди)
До цієї дати жінки випікали «жайворонків» і
«голубків» з тіста. Ними обдаровували дітей. Тримаючи
в долонях печиво, вони в обід вибігали на околицю села
й наспівували:
Пташок викликаю
З теплого краю:
Летіть, соловейки,
На нашу земельку,
Спішіть, ластівоньки,
Пасти корівоньки!
Такий обряд влаштовували і на Стрітення. Щоправ-
да, тоді «жайворонків» виносили лише в садки; у березні
жобрядовим печивом «закликали» птахів на всіх довко-
лишніх луках та левадах.
(Весняна птиця)
Разом із дітьми виходили зустрічати весну й дорослі.
Усі ставали в коло й дослухалися, коли заспіває вівсян-
ка. Саме ця птиця найпершою прилітала з вирію.
Якщо хтось чув її голос, то сповіщав присутніх: «Як
звеселилась вівсянка - кидай сани, бери віз, викинь
шубу, з печі злізь! »
(Ріномаїття назв) ( Виникнення назв для першого місяця весни)
По-різному називали в Україні перший місяць весни:
«березень», «березоль» та «березіль». Виникли вони з
двох слів — береза і зола. Саме під цю пору селяни ви-
рубували в лісах березові гаї. На звільнених площах сія-
ли зерно. Зрубані дерева спалювали, щоб отримати золу,
тобто попіл. З нього виготовляли скло.
У деяких областях України були й інші назви.
Серед них найвідоміші — сочень, соковик, новолiтець,
полютий, марець...
Объяснение: в дужкаж заголовки частин
Я не знаю на яку тему тобі потрібно, то напишу на тему " Добо і Зло"
Охороняти ліси, гаї, сади — зелене багатство нашої країни заклинає нас відомий український письменник Євген Гуцало. Багато творів він присвятив природі.
Його оповідання "Лось" наштовхує на роздуми про добро і зло. В лісі живе могутній лось. У нього багато ворогів: ведмідь, рись, вовк, а іноді й люди. Такою людиною в оповіданні зображений дядько Шпичак. Авторський осуд зажерливості, жорстокості Шпичака відчутний у його портретній характеристиці: "кругленьке, як підпалок, обличчя", у поведінці. Коли трапилось лихо-діти рятували лося, а дядько Шпичак, "присівши у виїмку", насміхався над ними. Потім діти переживали, боялися пропустити мить, "коли лось ворухнеться", а "Шпичак обійшов навколо вбитого звіра й носком ткнув його між роги". Рятуючи лося, хлопчики керувалися благородними почуттями, бажанням до нещасній тварині, а Шпичак, глухий і байдужий до всього прекрасного, прагнув тільки наживи.
Сміливі хлопці здійснили справжній героїчний вчинок. Вони, хоч і малі, але рішучі. Маленькі герої не побоялися рубати "зрадливу кригу", не злякалися погроз дядька, а "подалися в заповідник, щоб заявити охороні". Шпичак же злякався, "його наче щось тіпнуло", коли він зрозумів, що доведеться відповідати за вчинений злочин. Тільки презирство і відразу можна відчувати до цього браконьєра, цієї бездушної людини. А який охоплює жах, коли читаєш опис лося, підкошеного кулею: "Голова лежала так, ніби він прислухався до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, вкрившись листям".
Отже, збереження фауни і флори рідного краю залежить від людини, її совісті. Ставлення людини до природи — це мірило людської моралі. Справжня любов до рідної землі повинна бути не лише споглядальною, а й активною, дійовою, спрямованою на захист і примноження багатства рідного краю
