Твір на тему "Хто винен у смерті риби" за твором "Говорюща риба":
Нещодавно на уроці української літератури ми прочитали дуже повчальний твір "Говорюща риба". У ній розповідається про чоловіка-рибалку, який знайшов собі друга в рибі. Запросивши рибу в гості, він відійшов, а коли повернувся, то його жінка вже засмажила рибу. Так хто ж винен у смерті риби?
На мою думку, у смерті риби винні чоловік та частково його дружина. Жінці ніколи розмовляти про високі справи - вона заклопотана домашнім господарством. Якби чоловік більше приділяв часу родині, то дружина б була менш завантажена, а у подружжя було б більше часу на розмови. Тому у більшій мірі винуватцем є чоловік.
Головний герой новели, десятирічний безпритульний хлопчик Мишко, потрапляє до дитячого будинку. Ззовні він «марний, обiдраний, босi ноги всi в грязі», та при цьому запевняє, що в нього є мама й тато, і живе він тут недалечко, а на запитання, чому ж він тоді голий і босий, хлопчик-сирота демонструє винахідливість, відповідаючи: «…чоботи є в мене, тiльки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утiк. I пальто в мене є, i шапка гарна – все мама поховала». Подив дітей посилився, коли «Мишко заспокоївся, пiдтяг штани, очi засяяли» і він заспівав надзвичайно гарним і сильним голосом народну пісню «Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…». Та це ще були далеко не всі таланти й обдарування маленького Мишка. Не меншe враження він справив на всіх, коли витягнув «гребінь iз кишені, та як утне на йому губами: так i пориває до танку, i очі в усіх засяяли…». Автор неодноразово акцентує увагу на тому, що в дітей від радості «очі засяяли». Показуючи характер малого Мишка, автор звертає увагу й на вольову натуру хлопця, тоді, коли всі побігли їсти «на обiд дер зуп – без хлiба, без солi й без круп», а хлопець чемно відмовився, говорячи, що вже обідав «борщ iз м’ясом, i кашу молошну, i чай з булкою в накладку i… Мишко ковтнув слину й замовк». А коли всі весело і завзято обідали «Мишко стояв, схилившись на одвiрок, нахмурений. Все одхиляє убiк голову, нiби на той обiд i дивитись не хоче. Тiльки в горлi у його кавкало, мовби глитав великi камiнцi».
Реальне становище Мишка розкрилося підвечір, коли вихованці дитбудинку нагадали йому, що надворі темно і його, напевне, десь там уже шукають «папаша з мамашою». У відповідь хлопчик не витримав і несподівано заплакав, зізнавшись, що насправді безпритульний. dovidka.biz.ua Діти сприйняли його нещастя із співчуттям і вирішили «на раді» прийняти до себе – поки що таємно, а потім вилучити момент і просити залишити хлопчика всією «бурсою» в завідуючої Параски Калістратівни, яка вже стільки разів зарікалася нікого більше не брати до притулку, розрахованому і помешканням, і харчовим постачанням лише на тридцятьох вихованців, яких насправді було цілих дев’яносто. Оригінально вирішує письменник «оприлюднення» Мишка перед завідувачкою. Хлопець, який за цілий день не мав і крихти в роті, просить дітей чогось «пошамать»: «Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив – дві кістки лежать». «Собача» їжа й їлася Мишком по-собачому – він так голосно гриз кістку під ліжком, що Параска Калістратівна не могла цього не почути, а «тривожні очі» дітей при цьому ще більше посилили її підозри. Коли ж жінка намагається проігнорувати вмовляння дітей, «пильне її око щось загледіло. Зразу: – Ану, стій! – Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати. Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця». Зрозуміло, що після побаченого чуйне серце виховательки не могло не розтанути. Діти визначають, що справа на їх боці за тим, що завідувачка у своїй кімнаті «реве», тож починають святкувати перемогу: «Невтримна радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла… Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обiрванi лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той – у боки, той навприсядки. I… шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі… I знову – вихор радощів – ще дужчий, ще буйнiший». Змальовуючи життя дитячого будинку в перші пореволюційні роки, С.Васильченко мав на меті показати, що в яких би «сумних і обідраних» умовах не були діти, їм завжди допомагає виживати, і в прямому і в переносному значенні цього слова, неймовірно велике багатство фантазії й уяви їх маленьких душ і ота, здається, всепереможна «радість життя», безпосередня дитяча веселість і гумор.
Объяснение:
