Говорюща риба з казки Емми Андрієвської мала добре серце, але була “соромом родини”, бо не мовчала як інші. Тому її вигнали з риб’ячої громади. Але героїня привітна, щира, добра, вірна, готова до іншим. Надмірка балакучість є її недоліком, навіть якщо не було співрозмовника, то вона говорила сама з собою. Рибі пощастило, коли вона зустріла рибалку. Вони почали товаришувати. На жаль, через свою довірливість говорюща риба загинула на
сковорці дружини рибалки. Рибалка був невдахою: йому не щастило з уловом, дружина постійно сварилася, докоряла чоловікові. Та говорюща риба розуміла чоловіка краще, ніж люди, і стала допомагати. Добрий рибалка не здивувався зустрічі з балакучою рибою, став їй другом. Він дослухався до порад риби і був щасливий приятелювати з нею.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/govoryushha-riba-geroyi/
У творі В. Близнеця "Звук павутинки" Льоньку супроводжують його друзі, образи яких є символічними. Вимріяна постать Ніни відображає людську надію, а більш реальний герой - Адам - є символом життя і неминучої смерті.
Адам має справжню жагу до життя і не втрачає її до останньої миті свого життя. Він, знаючи що ось-ось помре від малокрів"я, все ще здатен сприймати природу і маленького мрійливого хлопчика, з його неосяжною фантазією.
Ніна є героїнею більш фантастичною, вона хоч і сприймається як звичайна людина, та для Льоні залишається загадкою: чи була вона на справді, чи він її вигадав. Вона справже втілення людської надії, теж загадкової і оповитої сплетінням реальності з фантастичним.
Читаючи твір Віктора Близнеця "Звук павутинки", я поринула у дивовижний світ, де реальне тісно сплітається з вигаданим і цим породжує певну рівновагу. Ця гармонія створює справжню красу, яка, на мою думку, має сили врятувати весь світ.
Найтонше цю красу, своїм серцем, сприймає маленький допитливий хлопчик Льонька. Його світ - це водночас викохана в мріях надія і така реальна і страшна смерть. В їх оточенні Льоня помічає найменший порух природи - звук павутинки. Це вже і є тією красою, що здатна милувати не тільки очі або слух, а й зазирає глибше - у саму душу.
Отже, найкращі фарби - це почуття людини, а природа - це картина, що ніби та павутинка сплітається з душею людини, непереможним творінням справжньої краси.
