Виконати тестові завдання Розділ «Срібний чоловічок»
1. У кутку хати, де живе герой твору, біля мисника є: а) великий оклунок гороху; б) чорна діжа з водою; в) вузлик з насінням квітів.
2. Срібний чоловічок тонесенький, як:
А) стеблина; б) очеретина; в) бадилина.
3. Крильця у світлячка легкі і прозорі, як:
А) у метелика; б) мухи; в) трав’яного коника.
4. Зранку світлячку весело, він, мабуть, добре виспався, похрумкав:
А) цукру; б) вареної картоплі; в) пшеничних крихт.
5. Срібний чоловічок часто спить:
А) у запічку; б) на підвіконні; в) на м’якеньких лапах Сопухи.
6. «Ой горенько!.. Що ж воно буде?» — так казала мати героя, коли:
А) хлопець не виявляв бажання їй допомагати;
Б) після дощу затекла хата; в) нічим було топити в хаті.
7. Краплі води, потрапляючи до тазика, утворювали звук, наче:
А) били молоточками по скляних бурульках;
Б) стук палицею по пустій пляшці; в) дзвін будильника.
8. «Падай, ну, падай швидше!», — так герой твору звертався до: а) сопухи; б) краплі води; в) срібного чоловічка.
9. Який художній засіб використав письменник, висловлюючи «...за мною біжить холодок, і темрява женеться за мною...»?
А) МеТаФору; б) епітет; в) порівняння.
10. Через сучок, що випав в одній з віконниць, до хати потрапляв сонячний промінь. Він для хлопця був, наче:
А) кінофільм; б) сяйво зірки; в) ліхтарик у темній ночі.
11. Пушинки якого дерева після цвітіння потрапляють до хати хлопця через відчинені вікна?
А) верби; б) вишні; в) бересту.
12. Залетівши до хати, пушинки утворюють:
А) снігову завірюху; б) танок маленьких принцес; в) снігові опади.
13. Чорна пір’їна була схожа на:
А) страшне чудовисько; б) піратське судно; в) злого змія.
14. Чим закінчилася уявна картина хлопця, яку він сприймав за до сонячного променя?
А) відкрив віконницю; б) заснув; в) почув голос матері, яка кликала його снідати.
15. Про яку істоту, що народжується з личинок або лялечок не, згадує хлопець? а) бджолу; б) коника; в) гусінь.
16. Срібний чоловічок, на думку хлопця, виник: а) з личинки; б) падучої краплі; в) пилу.
17. Про кого герой твору говорить «...крильця були жовто-білі, а на лапках, на вусиках — золотистий пилок»?
А) метелика; б) срібн

Произведение по повести Г. Тютюнника «Климко» Война несет горе всем. Кровь, боль, страдания выпали на долю взрослых, которые с оружием в руках ушли на фронт. И что чувствовали дети и подростки, многие из которых остались без опеки старших, без крыши над головой, перед ежедневной смертельной опасностью? На себе, своей судьбе испытал черный дыхание смерти и Григор Тютюнник. Позже, став писателем, он не смог не описать тех ужасов, которые выпали на долю поколения. Рассказ о детях войны - основная тема его творчества, в частности повести «Климко». Главный герой, как и сам писатель, остался сиротой, воспитывался у дяди, пока тот не погиб от немецкой бомбы. Уже с начала повести мы видим, что мальчик серьезный, ответственный. А со смертью дяди ему и вовсе пришлось полагаться только на себя. И Климко, и его друг Зульфат - отзывчивые, чувствительные к чужому горю. Сами беззащитны, они приютили у себя свою учительницу с ее младенцем. Поняв, что запасов на зиму мало, Климко решил идти в Славянск за солью, на которую можно было наменять продовольствия. Путешествие далекая и безопасна, но Клим-ко готов терпеть холод и голод ради Зульфата, ради Натальи Николаевны и ее детеныша. Взаимо характерная черта почти всех героев повествования. На первый взгляд бес человек в трагической ситуации находит силы и возможность другому: ребята учительнице, старый безногий сапожник вместе с голодным Климко молоденькую девушку от облавы, чужая женщина ухаживает больного Климко и даже приглашает остаться жить в ней. Беда сближает, сплачивает людей, обнаруживает глубины человеческой души: доброту, порядочность одних и жестокость и подлость других. Финал рассказа - трагический. Климко погиб от фашистской пули уже у самого дома, а «из пробитого мешка тоненькой струйкой потекла на дорогу соль. Эта повесть страшная своей правдой о войне и красивой правдой о благородных людей. Склоняя голову перед памятью детей, погибших на войне, мы должны приложить все усилия, чтобы не отапливал огонь войны души детей.

П’єса “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого часто стає предметом літературного аналізу, адже її глибинний зміст та стилістичні особливості викликають цікавість. Образ головного персонажа – Мартина Борулі – не однозначний: над ним сміються, осуджують, але зрозумівши – співчувають його особистій драмі. Що ж драматичного у житті героя?

Він досить заможний селянин, має родину, члени якої його поважають та підтримують. Отже, є і достаток, і люблячі люди. Але одне не дає йому спокою – те, що він простого, “мужицького” роду. Та ще й деякі гонористі паничі підливають масло у вогонь, демонструючи вищість свого походження.

Твір починається з того, що Мартин Боруля планує подати апеляцію на компромісне рішення суду щодо конфлікту зі шляхтичем Красовським, який обізвав його бидлом, а сина Степана – телям. І привід для подальшої боротьби знайшовся – документ, в якому говориться, що рід Боруля може претендувати на дворянство. Герой вирішує будь-що добитися благородного статусу, адже тоді вже ніхто не посміє назвати його бидлом, бо він буде справжнім дворянином. Образ Мартина Борулі не просто так виник в уяві письменника.

Батько Карпенка-Карого переживав подібну особисту драму, він також домагався відновлення втраченого колись дворянства. Герой і прототип однаково не отримують бажаного через бюрократичну неточність. Можливо, те, що образ Мартина Борулі автор багато в чому писав з рідної людини, обумовило особливу емоційність опису героя, гіперболізовану драматичність діалогів. Згадаємо, як переймається Боруля через завдану образу, як пишається можливістю стати дворянином.

В цей час нібито все життя героя підкорюється одній всепоглинаючій ідеї. Боруля старається (аж понад міру!) стати гідним дворянства. Він примушує себе подовгу спати, що є, на його думку, звичним для шляхтичів; не дозволяє дітям братися до “чорної” роботи; намовляє дружину вчитися заварювати чай та кофій. Але такий “панський б життя абсолютно не підходить простому душею герою та його родині. Вони звикли до чесної праці, а лінь та апатія дворян їм не властива. І це насправді є їхніми перевагами.

Але у той час панівним класом залишалося дворянство, тому навіть його недоліки вважалися “шляхетними” звичками. Тому Мартин Боруля готовий був знехтувати своє природою та перебудувати життя на дворянський лад. Та виходило в нього це надзвичайно кумедно. Можливо, драма героя навіть не у тому, що його хтось обізвав “бидлом” через відсутність статусу, а у тому, що він сам себе почував таким. Почуття власної неповноцінності заважало щасливо жити.

Він мав хороше життя, але прагнув кращого. Та як відомо – “краще є ворогом хорошого”. І це яскраво видно у фіналі твору, коли через однісіньку помилку у прізвищі всі старання домогтися дворянства зводяться нанівець. Герой у розпачі, адже стільки затрачено сил, грошей. Він навіть готовий був пожертвувати особистим щастям доньки. І все заради чого?

Заради примарного статусу. На щастя, Мартин Боруля все ж зрозуміє свою помилку – що ніякий папірець не звеличить людину, а тільки вона сама своїми гідними вчинками.