У вірші "Думи мої, думи" Шевченко розмірковує над філософським питанням про роль поета і поезії у суспільному житті. У цій поезії автор вболіває за важку долю, злиденне життя кріпаків, їхнє жалюгідне становище, пригніченість України.
За жанром вірш "Думи мої, думи" — зразок громадянської лірики..
Член Головного управління цензури О. Г. Тройницький зазначав, що у вірші "Думи мої, думи мої..." "слишком горько высказывается скорбь автора об уничтожении казачьей вольности, над могилой которой, по словам его, "Орел чорний сторожем літає", и грусть его на чужбине, т. е. на севере России, по родине его, Украине".
Свої вірші Т. Шевченко називав "думками", "думами". Сумуючи в Петербурзі за рідним краем, вболіваючи за його долю, страждаючи від того, що українці, и серед них і його рідні, перебувають у панській неволі, зазнають принижень та знущання, Шевченко підтримує своїх земляків словом, хоче їм нагадати про славні традиції козацької вольниці. Він захищає жебраків, покриток, усіх тих, кого ними не милувала, і сподівається, що "найдеться дівоче серце, карі очі, що заплачуть на сі думи", і тоді він буде щасливий. Своє палке слово поет посилає на захист скривджених, на славу своєї неньки України: "В Україну ідіть, діти, В нашу Україну". Своїми дітьми і квітами поет називає власні думки, які устали на папері сумними рядами". Поет страждає ще й від того, що його сльози "чуже поле полиливають", що помре він на чужині. Але надія на те, що його "діти" (вірші) дійдуть мі України і там знайдуть щиру правду, втішає поета.
Відповідь:
Це був вже досить прохолодний ранок. Ми їхали обозом в сусіднє містечко через безкрайній степ. Навколо ні душі і тиша. Я навіть трішки задрімав, Дорога була з ямами і підводу так підкидало, що я ніяк не міг зручно вмоститися від чого муляли мої ноги, які так у крутило від застарілого ревматизму. Але тут я помітив недалеко від дороги скирту. Можна б було трішки наскубати з неї соломи, підстелити і їхати буде зручніше і тепліше. Я зупинився і неквапом побрів до скирти. Неспішно оглянув її з різних боків. Спробував смикнути пару жмутків соломи, але вона була досить щільно складена. Поряд помітив купу вже насмиканої кимось соломи. Я підійшов ближче і вже хотів скинути ногою верхній шар соломи, покритий вранішньою росою, як раптом ця купа заворушилася і з неї хтось вискочив. Моє серце різко скочило ледве не до п"ят. Перед мною стояв худенький, блідий, коротко стрижений хлопчик. Він весь посинів від холоду, його босі ноги були брудні і мокрі від роси. Стара і аж чорна від мазути курточина висіла на його худеньких плечиках. На худенькому обличчю здавалося, що були лише великі злякані сині оченята. Він щось швидко повторював, простягаючи до мене худенькі посинілі долоньки. Я зрозумів, що він щось говорить про сіль. Мабуть він голодний. Я віддав йому частину свого пайка, що залишилася. Я набрав соломи і ми рушили далі. Сон як рукою зняло. Дорогою мені ніяк з голови не йшов цей хлопчина. Муляло вже не мої хворі ноги, муляло в моїй душі. Клята війна, від неї в першу чергу страждають ні в чому не винні діти !
Пояснення:
