Художній твір опис про Мамай гору​

Дедалі частіше я замислююсь над питанням: «Для чого я прийшла у цей світ, у чому сенс мого існування? Що корисного можу зробити людям? Чим прикрасити рідну землю?» Саме так: прикрасити, а не байдуже пройти нею! Але, щоб бути корисним, творити добро й красу, слід, на мою думку, мати щиру і красиву душу, бути високоморальною людиною.А це, перш за все, — чисті думки, прагнення, вчинки і совість. Це і глибока повага до людей, до рідної землі з її славетною історією. Це і вміння гаряче відгукнутися на чужий біль, прагнення до захистити будь-кого: чи то пташеня, чи сиву людину, рідну матусю чи незнайомця. Це і захоплення красою природи, і бажання самому створювати прекрасне. І над усім цим височіє сувора вимогливість до себе, до власних вчинків.Я дуже вдячна своїм батькам, які виховали у мені прагнення жити по совісті, не соромлячись своїх думок і вчинків. Та однаково щодня я стикаюсь із ситуаціями, коли важко встояти перед якоюсь спокусою. Пам’ятаєте, що було написано зсередини на каблучці царя Соломона? «І це мине». Цей вислів мені дуже допомагає — я часто пригадую його у хвилини спокуси. Вона, ця спокуса, мине, хибний вчинок буде зроблено. Але ж як потім бути із власною совістю, з душею?.. Отакий я винайшла б боротьби з власними недоліками. Та як же важко усвідомлювати своє безсилля перед недоліками у суспільному житті! Інколи хочеться заплющити очі, щоб не бачити жебраків, лиходіїв, заткнути вуха, щоб не чути лайки, сховатися, щоб не стикатися з несправедливістю, не бути ошуканим власними ідеалами, прищепленими дорослими! Ось, мабуть, коли вперше з подивом зіставляєш гармонію духовної краси людини і прояви ницих вад суспільства. Звісно, у своєму віці я не можу втручатися у вирішення «дорослих» справ, бо не достатньо в них розуміюсь. Але хіба усе так кришталево прекрасне у житті моїх однолітків? Хіба немає у нас, старшокласників початку XXI століття, вад, які ми самі в змозі виправити? Я навіть міркую так: якщо доросла людина скоїла злочин, то і у своєму дитинстві вона теж у чомусь хибила. От і виходить, що ні я, ні мої однолітки вже зараз не повинні, просто не мають права бути байдужими гачами суспільних недоліків (хай поки що на рівні свого віку).А як настане час, нам не буде соромно за свою пасивність, бездіяльність. Це буде, я впевнена, час втілення наших найкращих мрій у життя. Я припускаю, що для багатьох, можливо, це будуть суто особисті мрії. Але головне — це те, заради чого ти прийшов у цей світ: удосконалення людства, поліпшення його життя. Власними вчинками ти мусиш довести, що твоя зірка запалала недаремно (я вірю у легенду, за якою народження людини знаменується народженням зірки). І нехай це лише красива легенда, але твоя зірка, як Данкове серце, повинна світити людям, випромінюючи добро.…А поки ми ще просто школярі. Зі своїми захопленнями, уподобаннями, із своїми улюбленими (і не дуже) справами й обов’язками. Я, наприклад, дуже люблю танцювальне мистецтво, вже багато років відвідую танцювальний ансамбль. Коли кружляєш у веселому танку, здається, що весь світ радіє разом із тобою — і тоді хочеться зробити його ще щасливішим.І я вірю, що зможу втілити цю мрію у життя. Для цього я намагаюся добре вчитися, вдосконалювати свої знання, щоб у майбутньому стати досвідченим фахівцем, приносити користь суспільству. А якщо здійсниться моя мрія стати журналістом, я намагатимусь своїм правдивим словом збуджувати у людей найкращі почуття, закликаючи їх до гідних вчинків

Это было давным-давно, в незапамятные времена. Как-то в один из годов очень рано наступила осень. Еще и листья с деревьев не опали, а уже завернули сильные холода. Птицы начали сбиваться в стаи и заторопились в теплые стра­ны. Змеи, ящерицы, всякие лесные зверушки от хо­лода, залезли в свои норы и дупла. Все живое или улетело, или попряталось. Лишь маленькая птичка с пораненным крылом не смогла улететь со стаей и осталась одна в чистом поле на про­низывающем ветру.Сидит птичка под кустиком полыни, горюет, что делать — не знает. Неужто так и придется погибать? А на краю поля начинался большой дремучий лес. «Поскачу-ка я в этот лес, мо­жет, деревья сжалятся надо мной и пустят на свои ветки пере­зимовать», — подумала птичка и, оберегая свое раненое кры­лышко, поскакала к лесу.На опушке леса стояла кудрявая красавица-береза. Птич­ка к ней с Береза-березонька, густая и кудрявая, пусти к себе пе­резимовать.—  Веток у меня много, листьев еще больше, мне за ними надо смотреть, до тебя ли тут, — ответила береза.Поскакала птичка со своим перебитым крылышком дальше. Глядит — стоит развесистый дуб-великан. Стала она его упра­шивать:—  Дуб-богатырь, смилуйся, пусти меня на свои густые теп­лые ветки до весны прожить.—  Вот еще придумала, — ответил дуб. — Если всех пускать на зиму, вы у меня ни одного желудя не оставите. Нет, нет, не пущу, иди своей дорогой.Птичка-невеличка поскакала дальше по лесу, оберегая свое раненое крыло. Приблизилась к речке, видит — на берегу, спи­ной к ней, лицом к речке, стоит, до самой воды уронив свои ветви, могучая ветла,—  Добрая ветла, твои ветки густые, уютные, пусти меня прожить на них до весенних теплых дней, — просит и ветлу бедная птаха.—  Проваливай, я с рекой разговариваю, а со всякими встречными мне и разговаривать-то не к лицу, — гордо ответила ветла.Бедная пташка впала в отчаянье. Да и было от чего: никто ее, горемыку, не пускает на зиму, все-то разговаривают свысока.Усталая и голодная, побрела она дальше, в глубину леса, ос­торожно ступая, чтобы не сделать больно раненому крылышку. Несчастную птицу заметила зеленая ель.—  Ай-яй, бедняга, куда же ты идешь? — спросила она птаху.—  Куда иду, и сама не знаю, — ответила та.—  Как же не знаешь? — удивилась ель.—  Да ведь не от хорошей жизни одна по лесу хожу,— пе­чально сказала птичка. — Иду, куда глаза глядят.—  А что же ты со своими подругами не улетела?—  Крылышко у меня больное, не могу летать. А пришла в лес, попросилась у деревьев пустить меня перезимовать — никто не пустил, никто не Ах, бедняжка! — жалостливо воскликнула сердобольная ель. — Тогда поживи у меня. Вот садись на эту мохнатую ве­точку — она самая теплая.Рядом с елью стояла старая сосна. Она тоже пташ­ку.—  У меня ветки не такие густые, не такие теплые, но я буду загораживать тебя от холодных северных ветров, — ска­зала она.Птичка забралась в самую гущину еловых ветвей, а сосна прикрыла ее от холодного ветра.Принял участие в судьбе маленькой птички и росший меж­ду елью и сосной можжевельник.—  Не унывай, птичка-невеличка, я тебя всю зиму буду кор­мить своими ягодами.Так раненая птичка зажила хорошей жизнью.Как-то ночью разыгрался, разбушевался ветер. Он так тре­пал ветви деревьев, что с них дождем сыпались листья. Понра­вилось это ветру, захотелось ему все деревья раздеть донага, но прежде, чем сделать это, решил он все же спросить у Мороза:—  Батюшка-Мороз, со всех деревьев листья сорвать или на каких-то оставить?Царь холода, Мороз, сказал:—  С берез, с ветел — со всех, что в листья одеты, срывай. А те деревья, что взяли под защиту маленькую пташку, не тро­гай, пусть они и зиму стоят зелеными.Ветер не осмелился ослушаться батюшки-Мороза и не тро­нул ель, сосну и можжевельник. Так они и по сию пору остались вечно зелеными.