Пістряк у творі зображений справжнім шахраєм, який вмів використовувати своє службове становище, був лестивий і підступний у відношенні до вищого начальства, а зі звичайними людьми поводився зарозуміло. Та й взагалі, чого гарного можна чекати від безпробудного п’яниці? Саме він придумує виявити відьму і вчиняє розправу над ні в чому не повинними жінками. Не більш гарний і сотник Забрьоха, який у всьому шукав власну вигоду. Заради неї козацький старшина був здатний навіть на злочин, навіть на змову з відьмою, навіть на те, щоб зморити голодом Конотоп і спалити його «з чотирьох кінців». Поки Забрьоха залишався при владі, замість служби підлеглі йому козаки обробляли старшинську землю і перетворилися майже у кріпаків. Реальні події у «Конотопській відьмі» Г. Квітки-Основ’яненки, як і у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя, тісно переплітаються з вигадкою. Але саме такою, як і зобразив у повісті відьму Мотрю Зубриху автор, і була уява про неї народу. Та все це було лише фоном для відображення головної думки письменника. Адже повість «Конотопська відьма», у якій письменник прагнув показати, від чого у нашого народу найбільше зло, спрямована своїм вістря проти провінційного панства, його бездуховного існування, забобонності і неуцтва.
Павлусь — головний герой оповідання О. Стороженка. Його образ доводить нам, що сите життя і неробство не робить людину по-справжньому щасливою. Щастя не може бути в житті людини, яка живе лише для себе і не зігріває своїм душевним теплом інших, яка безглуздо і безцільно проживає свій вік. Павлусь, єдиний син у родині, ріс зманіженим, залюбленим матір’ю. Узимку й восени вона не випускала його з хати, шоб не замерз, навесні і влітку — шоб сонце не напекло голову. Бачачи, шо син нічого не вміє робити, батько журився: «Що з ним станеться, як ми помремо?» Мати мала рацію, коли говорила: «Як Бог милосердний пошле йому шастя, то без нас житиме ше лучче, як теперечки». Після смерті батьків за Павлусем наглядали наймит і наймичка. І хоча він уже й парубком став, а все чекав, коли хтось за нього зробить. «Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити». І на вечорниці йому йти не хотілося, і скарб шукати відмовився, бо звик лише їсти та спати. За це прозвали його Лежнем. Навіть грушу зірвати не міг: «Бісові груші, — пробубнить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, і ні одна ж то не впаде у рот». А потрусити дерево — важко. У селі Павлуся вважали щасливим: нічого не робить, а все має. «Сказано: як кому Бог дасть шастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати, сам скарб його знайде». І хоча люди заздрили Павлусеві, жити так, як він, не хотіли. Думаю, шо шасливим не був і Павлусь.
