Еся Українка — геніальна донька українського народу, талановита поетеса, творами якої ми захоплюємося до сьогодні. Читаючи її твори, захоплюєшся мовою, образами, проблемами і їх авторським вирішенням, поетичністю. Мені подобаються всі твори Лесі Українки — вірші, поеми, драматичні поеми, елегії, пісні.
Серед творів поетеси, які справили на мене найбільше враження, є поезія «До мого фортепіано». Вірш, який сповнений болю і туги до музичного інструменту, за який, через важку хворобу, поетеса не зможе більше сісти і грати.
Я пам'ятаю, як моя вчителька під етюд Шопена прочитала нам вперше цю поезію. Я була вражена співзвучністю вірша, голосу вчительки і музики.Поезія «До мого фортепіано» має автобіографічний характер: в ній оспівано почуття поетеси, яка з п'яти років грала на фортепіано і пробувала писати власну музику. Тоненька, ніжна і вразлива дівчинка навіки прощалася з мрією бути піаністкою, композитором — і в цьому біль і туга авторки:
Мій давній друже! мушу я з тобоюРозстатися надовго... Жаль мені!З тобою звикла я ділитися журбою,Вповідувать думки веселі і сумні...Коли я смуток свій на струни клала,З'являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,Далеко линув думок легкий рій.Розстаємось надовго ми з тобою!Зостанешся ти в самоті німій,А я не матиму де дітися з журбою...Прощай же, давній, любий друже мій!
Література — особлива сфера людської творчості, не ізольована від життя, а тому реальні люди і реальні події знаходять у літературі своє відображення. Для мене вірші Лесі Українки — це прекрасна школа життя, школа виховання духовності, мужності, любові до рідного краю, виховання впевненості в собі, щирості, порядності.
З особливою цікавістю я читала інтимну лірику поетеси. Інтимна лірика поетеси своєрідна, ніким не повторена у мотивах, ніколи не друкована за життя поетеси. Вірш у прозі «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...» звертає увагу вже своєю назвою: загадковою, чарівною, не схожою на назву вірша. А коли прочитаєш, то і змістом. Це лист-відповідь Сергієві Мержинському — це історія взаємної приязні, товариської підтримки, вірної дружби, душевного єднання і кохання без відповіді, нездійсненних мрій, вічної розлуки, гіркої самотності. Це було щось сильніше й вище за щасливу земну любов. Тому й пахли листи від любого друга зів'ялими трояндами. Лірична героїня просить: «Візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...»
Читайте поезію Лесі Українки і відкривайте для себе світ її думок, її бачення світу. У одному із своїх віршів поетеса висловила надію, що ми, нащадки, читатимемо і будемо знаходити відповіді на життєві питання у її творах: «Довго щирими сими словами до людей промовлятиму я...»
Мої роздуми над твором В. Дрозда «Білий кінь Шептало». «Супроти вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі вільнім, аніж бути скореним насправжки». З точки зору композиції, логічніше було почати твір якимось вступом, можливо, розповіддю про біографію письменника чи про літературний процес того часу. Але я відразу виніс на початок свого твору тезу, яка не дає мені спокою. Перш ніж ми почали обговорювати цей твір у класі, ми встигли обмінятися враженнями з іншими учнями. Я зі здивуванням дізнався, що більшість з них сприймає новелу про коня Шептала як новелу про життя тварини, тобто буквально, прямолінійно, якщо не сказати — надто буквально. Але мені здалося, що цей твір символічний і зовсім не про тварину в ньому йдеться. Я вважаю, що за образом Шептала стоїть глибока алегорія. Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь... Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. 1 якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині... Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки». Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, шо дух волі не загубиться, не вивітриться? То як? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати... Скільки разів ми ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на півдорозі... Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На жаль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, аніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От... І знов питання. Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді. Твір В. Дрозда незвичайний, він вражає своєю глибиною і не залишає байдужим. Я сподіваюсь, шо, перечитавши його ще раз, я осягну більше, відкрию, можливо, приховані підтексти. Сподіваюсь, що хоча мої роздуми й не принесли поки що бажаного результату, але її думки та почуття, що їх викликав у мене твір «Білий кінь Шептало» Володимира Дрозда, до мені колись краще зрозуміти себе, розібратися в певних життєвих ситуаціях.
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
