Мої враження.
Коли я вперше прочитала вірш "Кольорові миші", мені приснилися ті кольорові миші. Приснився суд і тиха, незвичайна дівчинка Анна. Вона вміє сіру буденність перетворювати на казку. Дорослі цього не розуміють, а от діти, які ще не втратили здатність жити своїми фантазіями, добре розуміють Анну. Тому й лежать яскраві мертві іграшки нікому не потрібні. Набагато цікавіше розбудити свою фантазію і дмухнути на опале листя клена, щоб уявити собі, як воно ожило і перетворилося на кольорову мишку або кота. Однак не це стало причиною позову до суду. Анну судили за незвичайність і неповторність, за те, що вирізнилася із сірої маси позбавлених фантазії людей. Сама Ліна Костенко не раз була в подібній ситуації. Але, судячи з її поезії, вона мужня і талановита жінка. Вона — особистість не лише в літературі, а й у житті.
Іван Дідух увібрав у себе характер і мораль свого народу-хлібороба,
його мудрість і почуттєвість. Кожне його слово — як важка сльоза, сповнена
ніжної любові до рідної землі і нестерпного болю через необхідність розлуки
з нею. У камінний хрест — символ його чесного трудного життя, він вкладає
все найдорожче, що мав, а може, й власне серце. Чужина потребує робочих
рук, здоров’я, а рідній землі потрібні ще й людська любов і сердечність.
Образ Івана Дідуха — це образ цілого народу нашого, що хоче власним
трудом заробити собі і своїй родині добробут, заквітчати врожаями рідну
землю, щоб була вона не мачухою, а рідною матір’ю.
Трагедія Дідуха — трагедія всього краю, що несе камінний хрест
нестатків і відчаю. Та кожен емігрант, як і Дідух, знає, що чужа земля —
«далека могила», бо рветься ота невидима пуповина якою український
селянин (та й кожен українець!) з’єднаний зі своєю землею, з краєм, де
народився й виріс. Саме тому треба творити щастя на своїй прабатьківській
землі.
