Чому Герасим і Савка стерегли гроші у мішку? (Сто тисяч)

До Костенко   Ліно Василівно, я захоплююсь вами як письменницею та поетесою. Ви вносите в життя українського народу невтомну жагу до життя, ваші твори для нас орієнтир майбутнього. Читаючи ваші поезії, особисто в мене, захоплює дух. Вони, немов стріли, вражають в саме серце і залишають відбиток любові. Водночас такі теплі та чуттєві, сильні та живі, голосні та печальн вам вам за те, що ви є, за те що ви українка і ми український народ повинні пишатися тим, що маємо за честь бути вашими співвітчизниками. Я теж пишу вірші і саме ви та ваші поезії мене надихають. Поетична збірка "Річка Геракліта" - шедевральна! Гортаючи її сторінки, в мене нагортаються сльози... Її глибина чарує...Чи можемо ми очікувати найближчим часом появу нової збірки? 
Скільки всього хочеться сказати, скільки запитати, але "несказане лишилось несказанним...". Дуже хочу, щоб ви прочитали цей невеличкий лист палкої шанувальниці. Ви, мабуть прочитаєте і забудете, бо у вас таких "монологів" - мільйони, а мені все одно приємно. Мрію про зустріч з вами...

Ще перебуваючи на засланні, Шевченко рвався всіма помислами на «сердешну Україну», до рідного народу. «О моя бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я вздохну твоим живительным, сладким воздухом?» — писав він в останній рік заслання в Новопетровському укріпленні (V, 68).

Мрія про подорож на Україну з новою силою ожила після повернення із заслання. Це не тільки бажання поглянути на Дніпро, на мальовничі степи, на стародавні могили, милуватися красою рідної природи. Поїздка стимулювалася головним чином прагненням зустрітися з народом, глибше пізнати його життя, думи, настрої, збагнути, що можна й треба зробити для визволення уярмленого народу. Але поки йшла тяжба з цензурою, поет не зважувався починати клопотання про дозвіл поїхати на Україну. Тільки 5 травня 1859 р. він подав заяву в Академію мистецтв з проханням дати йому «вид» на проїзд у Київську, Чернігівську і Полтавську губернії строком на п’ять місяців для «поліпшення здоров’я і малювання етюдів з натури». Чому саме 5 травня? Очевидно, тому, що саме в цей день Петербурзький цензурний комітет передав у Головне цензурне управління доброзичливий відзив С. Палаузова на твори Шевченка.

С. Палаузов був людиною прогресивних поглядів, щиро співчував піднесенню демократичного руху, підтримував дружні контакти з передовими письменниками й громадськими діячами, зокрема із співробітниками журналу «Современник». Згодом, коли заарештували М. Михайлова, він разом з М. Некрасовим, М. Добролюбовим, братами В. і М. Курочкіними підписав петицію на захист заарештованого. Промовистим є і той факт, що С. Палаузов прийняв від Шевченка на рецензування не друковані примірники «Кобзаря», «Гайдамаків» і «Гамалії», а рукописний збірник «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Учень О. Бодянського, щирий прихильник ідеї слов’янської єдності, він, без сумніву, добре знав українського поета і, як видно з відзиву, високо цінував його твори. Дружні, ділові зв’язки С. Палаузов підтримував і з Д. Кожанчиковим, якого, /438/ очевидно, інформував про цензурні справи з творами Шевченка. Ще 25 березня 1859 р. у листі до М. В. Максимович Тарас Григорович висловлював сподівання, що до травня закінчить справи з цензурою і тоді поїде на Україну.

В Академії мистецтв прохання Шевченка не залежалося. Того ж таки 5 травня 1859 р. віце-президент Академії Ф. Толстой надіслав листа міністру імператорського двору В. Адлербергу, де зазначалося: «Не удовлетворяя Шевченко сам собою, имею честь испрашивать по содержанию оной разрешения вашего сиятельства» 1. Але канцелярія міністра імператорського двору, у віданні якого перебувала Академія мистецтв, не поспішала. Згідно з резолюцією В. Адлерберга від 6 травня 1859 р. через деякий час вона надіслала подання президенту Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні. 12 травня на ньому з’явився запис: «Згодна. Марія». Однак коли подання повернулося з резолюцією президента Академії, канцелярія імператорського двору раптом згадала, що 1847 р. Шевченко притягався до слідства у справі кирило-мефодіївців, і запропонувала послати запит до III відділу про дозвіл опальному поету виїхати на Україну. Справа затягувалася. У листі до М. В. Максимович від 10 травня 1859 р. Шевченко скаржився: «...заходився клопотать о паспорті, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні. Перше в столицю не пускали, а тепер з ції смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть згнущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать» (VI, 230).