Відповідь:Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»).
Іван Тобілевич з братом Миколою, учнем Херсонської гімназії. 1868 р.
Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича Карпа Адамовича Тобілевича гербу Трживдар, управителя поміщицького маєтку.
Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи.
1864 — на службі в повітовому суді.
1865 переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь в аматорських виставах О. Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
1870 одружився з Надією Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її троюрідний племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому семеро дітей[2].
1881 втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.[2]
1883 в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М. Старицького.
1883 одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М. Старицького.
1884 заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
1886–1887 опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».
Один з останніх фотопортретів, 1905 рік
1886 у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого.
1887, отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.
1888 з І. Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата Панаса Саксаганського.
1890 вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
1897 склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський.
1899 написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.
1900–1904 створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
1906 захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 2 (15) вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби (рак печінки та селезінки) у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.
Пояснення:
Думаю, що скарб, який потрібен людині – це душевні багатства. Я, мабуть, почну не з доброти та щедрості. Це дуже гарні риси в людині, які всім іншим подобаються. І вони дуже цінні.
Але спершу, я думаю, варто сказати про такі душевні скарби, які дають людині волю та силу до життя. Це відвага, стійкість у життєвих труднощах, хоробрість. Це почуття власної гідності та повага до себе самого.
Ще великим душевним скарбом є вміння прощати. Кинув хтось м’ячиком на спортмайданчику, трапилася бійка. Або ж не було сили навіть битися. Тут варто перестати вирощувати в собі суперництво та ворожнечу.
Объяснение:
Вроди неплохой
