Дату 22 червня 1941 року знає кожен житель нашої країни і практично кожен житель країн колишнього Радянського Союзу. Це одна з найсумніших дат в історії наших співвітчизників, адже в цей день о четвертій годині ранку на нашу Батьківщину без попередження і оголошення війни напала фашистська Німеччина. Цього дня почалася найзапекліша і найбільш кровопролитна в історії всіх воєн Велика Вітчизняна війна. Цей день кожен рік нагадує нам про всіх загиблих на фронтах і в тилу, про всіх замучених у фашистських концтаборах і померлих від голоду і поневірянь на окупованих територіях.
Хочеться сказати, що ми пам’ятаємо подвиг славних захисників нашої Батьківщини, які, незважаючи на нелюдські труднощі, відстояли рідну землю. Ми пишаємося стійкістю радянських солдатів і офіцерів, які, незважаючи на відмінності у вірі, національності, віці і соціальному становищі, зуміли згуртуватися в години великої небезпеки для рідної землі. Ми не менше пишаємося трудівниками тилу, що кували золото Перемоги, більшу частину яких складали старі, жінки і діти. У День пам’яті і скорботи ми низько схиляємо голови перед усіма загиблими в цій жорстокій війні. Вічна пам’ять і слава героям!
Офіційна пам’ятна дата «День пам’яті і скорботи – день початку Великої Вітчизняної війни (22 червня 1941 року)» встановлена окремим указом Президента від 8 червня 1996 року і відзначається як данина пам’яті жертвам і героям Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, а також жертвам всіх інших воєн в боротьбі за свободу і незалежність.
У День пам’яті і скорботи на всій території нашої країни обов’язково приспускаються Державні прапори, а установам культури, телевізійним каналам і радіостанціям рекомендується не включати в цей день в програму розважальні передачі та заходи.
Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
