Я беру в руки чарівну новорічну кулю і уважно вдивляюся в неї, намагаючись відшукати чудесну іскорку щастя. Я згадую чудове новорічне свято, яке влаштували мені батьки в минулому році:
Ми вирішили зустрічати Новий рік у будинку відпочинку. Тридцять першого грудня вранці ми були на місці. Розмістилися в номері, розпакували речі, а потім батьки кудись пропали. Непомітно настав вечір, і я вже почала хвилюватися. І тут в кімнату вбіг тато, він зав’язав мені темним шарфом очі, вивів на вулицю і посадив на щось м’яке. Мені почувся тихий дзвін дзвіночка, і хтось сказав: «Ну що, поїхали?». Мені розв’язали очі, і я побачила, що сиджу в санях, а попереду – трійка білих коней. Тихесенько дзвеніли дзвіночки, дерева, похитуючи сніговими шапками, скидали на нас маленькі кристалики сніжинок. Мені здалося, що на передку сидить сам Дід Мороз і везе нас в новорічну казку. Який загадковий і незвичайно гарний ліс був тим пізнім вечором!
Змучений пригодами, неприємними спогадами про погану оцінку Олесь міцно заснув. Назавтра він твердо вирішив виправити двійку. Напевно, йому ,відміннику, треба менше звертати уваги, що другі не можуть збагнути поривів його душі. Він обов’язково стане ветеринаром. Тоді не тільки гатиме за природою, виручатиме її у скрутну хвилину, як вчора, коли підпер стару сосну, врятував маленьку пліточку із зубів щуки в коней. Хлопець виросте і буде лікувати хворих тварин, давати поради людям як доглядати за домашніми улюбленцями. Часто бачитиме тих, хто небайдужий до друзів наших менших. Ніхто не скаже на нього «дивак», величатиме по імені та по-батькові.
Пройшли роки. Олесь дотримав свого слова. Він вивчився, став відомим на весь район ветеринаром. Захворіла у сусідів худобина, Олесь приходить на до Дід Прокіп щасливий, що у нього такий внук. Вже і самому соромно, що в дитинстві теж, частенько, називав його диваком.
