Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.
Усі ми знайомі з твердження про те, що людина повинна завжди залишатися людиною. Та як зрозуміти ці слова? Що такого «людського» є в нас і чому ми маємо пам’ятати про це? Зазвичай, людяністю ми називаємо такі якості як доброту, вміння зрозуміти й поспівчувати, справедливість. Та хіба ми всі завжди керуємося ними в своїх вчинках?
Людину від тварин відрізняє здатність робити власний вибір того, як вчинити в певній ситуації. Саме наш вибір, наша відповідальність визначає те, яким буде наше життя, стосунки з людьми. Людина сама може вибрати бути чесною, відповідальною, цілеспрямованою, дружелюбною або лицемірною, ненадійною, злою та лінивою. Ми самі обираємо, чи будуємо свої відносини з іншими на відвертості та розумінні, чи безжально використовуємо людей для власної вигоди. Ми можемо до тому, хто в біді, чи байдуже пройти повз.
На щастя, ми маємо універсальний орієнтир того, чи правильно ми чинимо. Ми називаємо його совістю. Цей загадковий внутрішній голос здатний вберегти нас від багатьох помилок у житті, якщо до нього прислухатися. А ще, на мій погляд, треба керуватися в житті принципом «стався до інших так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе» та не поступатися власними інтересами, проте без шкоди для інших.
Історія людства знає багато прикладів визначних особистостей, які обрали шлях чесності та боротьби за правду в усіх сферах життя – в політиці, науці, мистецтві. Іван Мазепа, Марія Кюрі, Тарас Шевченко – одиниці з тих, хто відстоював свій вибір дорогою ціною. Кожен з них – це людина з великої літери в моєму розумінні, бо вони прийняли на себе відповідальність за своє життя.
Тож на мою думку, залишатися людиною – означає брати на себе відповідальність за свої вчинки.
