Тема і ідея твору:
"Портфель"

Галино, ти бачила таке, щоб портфель вдома був, а учень у школі? –

звернувся Микола з питанням до своєї половини, яка порядкувала на подвір’ї.

- І де ж ти бачив?

- У нас сьогодні вдома таке.

- Не може бути, це на нашого Гену не схоже, - відповіла з подивом

Галина.

- Це все твоє виховання, люба. Дякуючи саме йому, наш Генка знає лише

три речі: добре поїсти, модно одягнутися та ще твоєю плойкою накрутити пасмо

волосся над очима, - в’їдливо докорив чоловік.

- А твоє виховання де було?

- Моє за твоїм не встигало.

- Воно й видно, - побачивши який портфель тримав у руках чоловік,

хитренько посміхнулась і додала серйозно: то віднеси сину портфель. Це тобі

буде добра нагода хоч раз шкільний поріг переступити.

Миколі нічого не залишалось як мовчки взяти забуту річ, що видалась ще

й важкою. І до школи. Коли вже був на ганку, блискавкою пронизало: в який

клас ходить син? Забув у своєї «великої виховательки» запитати. Біля шкільного

гардеробу сиділа повненька жінка. Як її по батькові величають Микола не знав,

але був переконаний, що його оболтуса вона знає і в який клас ходить – теж.

Запитати про це прямо він не міг: чоловіча гордість не дозволяла.

Почав ходити біля гардеробу, придивляючись до дитячих курток та

пальто: можливо вгадає серед них Генчин одяг і дізнається з напису вгорі над

дверима який клас. Гардеробниця почала ходити за ним, підозріло зиркаючи.

Батькові стало ніяково. Було зрозуміло, що цей варіант дізнання не пройде.

Микола попрямував до стенду «Голос учкому», де під заголовком «Вони

запізнилися на перший урок» прочитав прізвище Біб Г. (10-А).

- Ось і мій «передовик» з маминим вихованням. Треба за нього вже

братися…

Із розкладу уроків, що висів поряд, дізнався, що в 10-А зараз урок

зарубіжної літератури. Відшукав кабінет, постукав. Через хвилину у дверях

з`явився учитель.

- Вам кого, шановний?

- Мені Боба.

- А ви йому дядько чи…

- Батько! – ствердно відчеканив Микола.

Вчитель ще раз уважно подивився на нього і зник за дверима.

- Бобе, до тебе бать…,якийсь чоловік, просить вийти, - повідомив

коректно вчитель, знаючи, що батька в того нема, бо живе поблизу і пам’ятає,

що Григорія зовсім маленьким привезла мати, повертаючись у рідне селище з

«города невест» Іваново, але чоловіка – ні. Учень шмигнув здивовано до дверей.

- Добрий день, я вас слухаю, - став перед оторопілим якось відразу

дядьком.

- Нема чого слухати, я помилився, пробач.

Микола, червоніючи, попрямував геть від 10-А класу. Поки йшов

коридором третього поверху, то зупинила техпрацівниця , щоб з’ясувати, чи він

не із санепідемстанції, бо чекає когось із отрутою для мишей. А чергова на

другому поверсі поцікавилась, чи він не з комунгоспу по питанню чистки

туалету, що забився.

- «Так тобі й треба, дурню, колінчив себе Біб старший. – Не знати в який

клас син ходить?!».

Біля умивальника, що на першому поверсі, якийсь високий хлопчина мив

носа.

- Що трапилось? – продемонстрував свою уважність батько.

- Та, дрібниці. Сьогодні чемпіонат школи з волейболу і Бобик у носа

вцілив.

- Що за Бобик?

- Наш шкільний чемпіон.

- І як так можна? – дивувався вголос Микола.

- Це ж дитину можна скалічити. Ти вчителю скажи хай батька

викличуть, а то цей Бобик … Наступні слова Біб проковтнув, бо побачив як із

дверей спортзалу біг до високого хлопця його Генка. Не помічаючи батька,

звернувся до школяра:

- Ярославе, пробач, будь ласка. Ти сам винуватий: я робив подачу, а ти

чомусь вискочив наперед із своїм носом.

Хлопці розсміялися, дружно обнялись і попрямували до спортзалу. У Боба

старшого не вистачило сміливості окликнути сина. А прямо перед очима знову

стенд «Спортивна слава школи». На фотографії красувався його Генка з

накрученим пасмом волосся на лобі і підпис «Біб Г., чемпіон школи з

волейболу, учень 10 – Г класу.»

Батько повернувся із школи якимсь пригніченим, сховав під кущем

смородини портфель і, доповівши дружині про виконання завдання,

поцілувавши свого « великого вихователя» в щічку, тинявся на подвір’ї,

виглядаючи сина.

Зустрів свого Генку прямо на хвіртці і відразу присіпався:

- Як це можна йти на уроки без портфеля.

Син здивовано глянув на батька.

- А це що? – скинув із – за плеча шкіряну сумку.

- А це ж тоді що? – спантеличено запитав батько, дістаючи портфель.

- Тату, та я востаннє ходив з цим портфелем до школи 4 роки тому, а

зараз зберігаю там альбом з марками та свої дитячі гантелі.

- Гм… Ну й портфель, якби їх менше було… - шукав собі оправдання

батько.