Зникати розбір слова на частини

Объяснение:

Новели Винниченка відкрили нові горизонти в дослідженні таємниць людської душі, "темних" інстинктів і підсвідомих імпульсів, людської особистості. Дошукуючись прихованих причин, подій і вияву в поведінці персонажів об'єктивних законів, письменник водночас зберігає їх внутрішню свободу, своєрідність, непередбаченість. Він зображує людей, що вирізняються своїм темпераментом, інтелектом, волею, активністю.

Герої Винниченка шукають відповіді на питання про смисл життя, доцільність існування людства. Письменник розглядає смерть як частину неминучої та гіркої правди життя. Думати про смерть в ім'я життя — такий зміст оповідань екзистенційної проблематики Винниченка. Наслідуючи ідеї Ніцше (поєднання соціокультурних і біологічних начал у людині), письменник пояснює вчинки героїв психологічними причинами.

З темою смерті пов'язані роздуми про швидкоплинність часу, про зв'язок з майбутнім, про час — історичний і космічний, об'єктивний і суб'єктивний. Герої оповідання "Момент" свідомо вибирають шлях, сповнений смертельних небезпек, заради життя і щастя в ньому. Тюремний Шахерезада, від імені якого ведеться розповідь, і його випадкова знайома Муся нелегально переходять кордон. Обоє знають про рівень ризику, в якийсь момент навіть упевнені, що гинуть. Та це ще не зараз. Ставлення героїв до цієї неминучої фатальності кокетливо-байдуже ("стало страшно смішно: я — мертвий"). За кілька миль від кордону можна собі дозволити "пожартувати" зі смертю: "Я — будучий мертвяк. Лежу десь в якому-небудь ярі, дикому, порожньому, наді мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружка сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось".

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».