Висловіть свої міркування щодо доцільності самопожертви Грицька​

Непохитний воïн духу, революцiонер i каменяр, Iван Франко, уявляється людиною
мiцного душевного гарту, залiзноï волi, яка затисла в твердий кулак усякий
вияв нiжного почуття. Та прочитавши збiрку "Зiв'яле листя", вiдкриваєш для себе
iншого Франка: трепетного i вразливого, тривожного i покiрного, здатного на велику
любов i глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, iншоï
тональностi. Зiткане з мiсячного сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос,
квiткових пелюсток, таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю,
повнотою життя, вiчною молодiстю душi.
Тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв'яло листя на деревi
любовi? Не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного героя, а
холодними рiками розпачу й туги. I накинуто на ту осiнню любов чорний серпанок
скорботи. Поет приречений на палке, безнадiйне почуття, яке нiколи не торкнеться
холодне серце гордоï красунi:
  Щось щемить в душi, мов рана:
  Се блiдая, горем п'яна,
  Безнадiйная любов.
Почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука, смуток, i знову
пориви до щастя. Кохана зневажила цвiт його душi, згордувала чистим коханням,
зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає ïй помсти. Мудрому серцю поета давно
вiдомi вселюдськi закони добра i зла, за якими вбивство любовi карається, як
важкий грiх. Вiн знає, що дiвчинi вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та
не злорадство, а спiвчуття й жаль сповнюють його серце:
  Та боюсь за тебе дуже,
  Бо любов - то мстливий бог;
  Як одно ïï зневажить,
  Любить мститься за обох.
Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханiй усi кривди й образи i вже
готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го лiризму й задушевностi
вiршам Франка надає поетика народноï пiсенноï стихiï. Поезiя
"Червона калино, чого в лузi гнешся?" написана у формi дiалогу, характерного для
фольклорних творiв. У народних пiснях червона калина виступає символом нiжноï
i вродливоï дiвчини. У Франка цей образ втiлює прагнення до свiтла i сонця,
любов до життя i найглибшi людськi переживання. Кохання - то сонце в його життi,
хай i зрiдка воно визирає iз-за похмурих осiннiх хмар. Блискуча iмiтацiя пiд
народну пiсню, ïï чаруюча поетика вiдтворена i в поезiï "Ой ти,
дiвчино, з горiха зерня". Контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють
суперечливий образ коханоï, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:
 
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,
  Чом твоє серденько - колюче терня?
  Чом твоï устоньки - тиха молитва,
  А твоє слово гостре, як бритва?
Поезiя вiдтворює драматизм нiжноï любовi лiричного героя, для якого втрачена
мила є водночас i радощами, й горем. Лишилась тiльки невгасима любов, яка ранить
його серце. Хоч кохання i принесло поетовi бiль та розчарування, вiн не проганяє
його зi свого серця. У вiршi "Чого являєшся менi у снi?" лiричний герой,
незважаючи на глибоке страждання й душевнi муки, лелiє чистий образ коханоï,
що тiльки у снi приходить до нього. Боляче щемить серце вiд того прекрасного
марева, яке нiколи не стане дiйснiстю. Яснi очi коханоï запалюють його душу
вогнем почуттiв i бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне
серце. Та хiба любов пiдвладна волi й розуму? Хвиля почуттiв накочується з новою
силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. Покiрно впускає
ïï лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п'янкого щастя
кохання:
  Так най те серце, що в турботi
  Неначе перла у болотi,
  Марнiє, в'яне, засиха, -
  Хоч в снi на вид твiй оживає...

Найяскравіший образ жінки-страдниці в циклі поезій "Три літа" створено в поемі "Наймичка". Т. Шевченко підносить образ матері як втілення глибокої любові, теплоти, надій. У поемі показано трагедію матері, що змушена була підкинути свою дитину до бездітних людей, а сама піти до них за наймичку. Покритка Ганна страждає все своє життя. У творі розкрито внутрішню драму, що діється в душі матері-наймички, яка виховує свого сина Марка і тільки перед смертю відкриває йому всю правду. 

Головна героїня поеми — Ганна. Покинувши дитину, вже через рік, змінивши ім'я, прийшла на хутір проситися в найми. Материнське серце щеміло від болю за втраченою дитиною, тривожили думки, не давали спокою зраненій душі: "Чи живий синочок, чи здоровий, чи добре йому в тих людей на хуторі, чи може кривдять його?" Портрет наймички, її скромність, людяність, гідність матері — все це гармонійно поєднується в образі героїні поеми. Ганна все перемогла, щоб бути біля свого сина, ще не відаючи, яка це несказанна мука: бути матір'ю, але не мати змоги впродовж років почути з вуст рідного сина оте наймиліше для неї слово: мамо, нене, матусю рідна. Це пекельні муки. 

Любов до дитини у неї така велика, що закриває перед нею весь світ, заставляє забути про себе, віддати все своє життя на користь своєї дитини: 

А прийде вечір, настане ніч, 

Ганна, як ніхто не бачить, 

Свою долю проклинає, 

Тяжко, важко плаче. 

Ганна працьовита і скромна. Вона поважає старих і уважно ставиться до невістки Катерини, до онуків — Яринки і Карпа. 

Ніхто до Т. Шевченка в українській літературі не створив таких хвилюючих образів жінок. Поет поставив Ганну на вершину страждань (страшно боялася вмерти, не дочекавшись повернення Марка з Дону —з чумакування), і на вершину радості, коли вперше вже дорослому синові відкрила велику таємницю свого життя: "Я не Ганна, не наймичка. Я... я — твоя мати". 

Такий фінал змушує нас схилитись у шані перед силою духу жінки, перед величчю найвищої з усіх любовей — материнської. 

Найбільша заслуга Великого Кобзаря не з тому, що він показав знівечену жіночу долю, а в тому, що підніс жінку на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі.