Провідною темою в творчості геніального сина українського народу Т. Г. Шевченка було зображення страдницької жіночої долі. Пригадаймо поеми «Катерина», «Сова», «Наймичка». Ці твори стали даниною великій материнській любові, що не знає меж.
У поемі «Наймичка» Т. Г. Шевченко показав воістину святу любов жінки-страдниці до свого позашлюбного сина.
З особливою задушевністю розкриває поет багатий і прекрасний внутрішній світ матері-селянки. Головна героїня Ганна хотіла бачити свого сина щасливим, хотіла пізнати радість материнства. Але матеріального достатку, підґрунтя для цього не мала. Вона підкинула хлопчика бездітним людям, а сама пішла до них наймичкою.
Страждання молодої матері, яка до самої смерті не наважується зізнатися синові про те, що є його ненькою, становлять основу поеми.
Що ж привело матір до пекельних мук? Над цим питанням примушує замислитися читачів автор. Чому мати та син змушені були довгі роки перебувати під тягарем страшної таємниці?
- Прости мене. Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати -
Та й замовкла…
Зомлів Марко.
И земля задрижала.
Прокинувся… до матері -
А мати вже спала.
Не можна без хвилювання читати останні рядки поеми. Оскільки самою природою жінці призначено бути дружиною, матір’ю, продовжувачкою роду людського. Але доля була зрадливою до Ганни. Скільки вона зазнала на своєму шляху! Злі пересуди, непередбачені обставини, злидні — все це невідступно йшло за молодою дівчиною і спонукало шукати вихід зі складної життєвої ситуації. Необхідно віддати належне мужності, неабиякій силі волі молодої жінки. Вона не покінчила життя самогубством, як це зробила Катерина, героїня однойменної поеми. Ні, Ганна шукала такий шлях, щоб забезпечити майбутнє своєму синові і завжди бути поруч, бо тільки материнське серце може радіти й сумувати, жити у духовному єднанні з дитиною. Найголовніше, що вона не залишила сина. Віддавала тепло душі не тільки йому, а й людям, які турбувались про Марка.
Т. Г. Шевченко в образі Ганни звеличив матір, що готова до самопожертви, повна особистого самовідречення, сягає вершин великої життєвої мудрості. Драматизм долі наймички вражає. П. Куліш, прочитавши поему, зазначив, що «не знає нічого досконалішого ні в одній європейській літературі».
Твір захоплює своєю щирістю, задушевністю, добротою. А з іншого боку, вражає соціальною несправедливістю. Читач не знає передісторії описаних подій, що спричинила до страждань головної героїні. Але це й не так важливо, бо автор мав на меті показати типове явище того часу — страдницьку долю жінки з народу.
Усна народна творчість-найдавніший вид мистецтва. Велике місце в ньому займають прислів'я та приказки. Це мудрість народу, що пройшла через століття. Наші предки хотіли передати свої знання, досвід, навички нам прийшли в цей світ, щоб ми стали добрими і розумними, справедливими і хорошими. Вони відобразили в прислів'ях і приказках свої принципи і погляди на життя. Наприклад, чудове прислів'я: "Справі час, потісі годину" вчить нас цінувати життя, її швидкоплинність використовувати з розумом. Як часто ми недозволено щедро витрачаємо свій час на дрібниці, думаючи, що попереду його багато, незмірний океан. Виростаємо безтурботними неробами, яким потрібна сильна підтримка батьків. А ми, самі-то, коли будемо опорою і їх радістю? Ось прислів'я і нагадує, що не можна витрачати дорогоцінний час, відпущений людині на навчання і дорослішання, на вивчення матеріалу, залишеного у спадок попередніми поколіннями. Потрібно кожну хвилину навчального часу в класі проводити з користю, закріплювати отримані знання, множити вміння і навички, передані нам у спадок. Але в дитинстві хочеться бігати і грати, дивитися телевізор і слухати музику. На це теж вистачить часу, якщо навчитися раціонально його використовувати. Чим інтенсивніше ти працюєш, тим радісніше відпочивати. Якщо ж життя стане вічним святом, воно швидко набридне. Навчання теж може стати задоволенням, якщо усвідомлюєш її необхідність і користь. А до в цьому прислів'я: "Справі час, потіху годину”
