ОбъяснениеДля Олени Теліги, як і для багатьох її однодумців, провідною ідеєю і в поезії, і в громадській діяльності була ідея державності України. Цьому було присвячене її життя. Так, у вірші "Пломінний день", що належить до громадянської лірики, поетка декларує своє життєве кредо — служити рідній країні. Душа її сповнена енергії жити і боротися заради Вітчизни до кінця життя: "Хай несуть мене бурхливі води Від пориву до самого чину!". Авторка переконана, що там, де є патріоти, там немає байдужих: "Хоч людей довкола так багато, Та ніхто з них кроку не зупинить, Якщо кинути в рухливий натовп Найгостріше слово — Україна". У твор ться філософська думка про те, що героїня ладна боротися до останнього, бо її душа "рушає на шляхи великі". Використовуючи метафоричні образи, поетеса прагне своїм закликом збудити "застиглі і покірні води", щоб вони "забурлили водоспадом" саме "на землі байдужо — непривітній". Авторка утверджує активну життєву позицію: "Хочу жити, аж життя не зломить..."
У вірші "Радість" ми бачимо ліричну героїню, яка несе радість у серці, причини її пояснити не може, до неї "радість тулиться", і ця радість передається поетичним порівнянням "як безжурний вітрогон хлопчина". Радість спинити не можна, бо "Ніби поле перед нами стелиться, Ніби зникли авта й мотоцикли". Ця безжурна радість переповнює вщерть: "Пролітаю між людьми похмурими, Козачка вдаряю попід мурами..." Весь вірш пройнятий життєрадісною настроєністю, передає ніжний ліризм і оптимізм ліричної героїні.
У вірші "Сучасникам" Олена Теліга насправді звернулася не тільки до сучасників. Можна стверджувати, що рядки цього твору — моральний заповіт усім нащадкам, яких вона закликає не до словесних гасел, а до конкретних дій: "Не треба слів! Хай буде тільки діло! Його роби — спокійний і суворий". Людина може бути ослабленою своїми переживаннями, інтимними почуттями, коли ж ідеться до справи, то поетеса закликає: "Не плутай душу у горіння тіла, Сховай свій біль. Зломи раптовий порив". Сама ж лірична героїня має все це поєднаним у житті "у святім союзі", де є й "душа і тіло", і "щастя з гострим болем". Проте людина може підпорядкувати все своїй волі, як це може зробити вона: "Мій біль бринить, зате коли сміюся, То сміх мій рветься джерелом на волю!" Не слід зрікатися радостей, що їх дарує доля, але, коли цього потребує справа всього життя, коли перед нею ворог, — вона не дозволить собі бути слабкою:
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
Олена Теліга була життєлюбною, оптимістичною, вірила в перемогу, вірила в Україну: "І все, що мрією було роками, Все обернеться в дійсність і молжливість..." Восени 1941 р. у складі групи ОУН Олена Теліга поїхала до Києва, де, незважаючи на небезпеку, взяла участь у заснуванні Української національної ради. Як член культурної комісії ОУН вона створила "Спілку письменників", заснувала і редагувала журнал "Літаври", що перебував під постійним наглядом фашистів, але недовго, бо невдовзі Телігу та багатьох інших арештувало гестапо. Олену Телігу разом із її чоловіком Михайлом Телігою, редактором Іваном Рогачем і поетом Іваном Ірлявським було розстріляно фашистами в Бабиному Яру в Києві (22 лютого 1942 p.). Останнім її твором був видряпаний напис на стіні камери: "Тут сиділа і пішла на розстріл Олена Теліга". Своїм життям і героїчною смертю Олена Теліга стала символом невмирущості української нації.
Так було вже не раз, коли українська нація мала такі могутні постаті, що глибоко зросталися із своєю землею, щоб у майбутньому прорости паростками духовної величі й продовжити їхню розпочату справу в наступних поколіннях. До таких постатей належить і Олена Теліга, творчість якої відкрилася читачеві після падіння радянської імперії, і тепер ми маємо змогу вчитися у неї патріотизму, любові до рідної землі, до України, черпати відповіді на складні питання життя: якою будувати свою державу, яким шляхом рухатися.
Театр, у якому своє призначення людина обирає сам. Люди - основа світу, як актори є основою будь-якого театру. Вони - реальне втілення нереальних ідей, які до тією дещицею сумасбродам, що пишуть сценарії і втілюють їх у сцені. Однак будь-яке, навіть найбільш геніальний сценарій неспроможна від, критися світу, і тут жоден актор не покаже себе ролі, якщо його режисера. Від режисера залежить доля спектаклю, його успішність чи неуспіх. Адже глядачеві потрібно видовище, й глядач байдужа до того що, яких праць стоїть показати це видовище. Режисер повинен вірити у той ідею, яка висунуто в сценарії. Режисер ні жодної хвилини сумніватися у успіху спектаклю. Від позиції режисера залежить настрій акторів. Режисер повинен усвідомлювати ту відповідальність, що лежить у ньому за поставлене ним дійство. Бо те, що він створить, побачить жодна людина, й у витворі має почерпнуться людиною лише добро, лише людинолюбство, лише віра. Бо інакше режисер стане воспевателем царства пітьми, що й так поглинуло свідомість життя й глядача. Не буде важко стати однією з тих, хто закликає вбити, але справжня від прийняття цього заслуга у цьому, щоб стати променем добра в царстві пітьми. Це - складно, це - важко, але нинішнього життя, від цього не можна відступати. Будь-який сценарій, будь-яке твір, навіть саме звичне і традиційне, може зазвучати зовсім інакше, зовсім нове від цього бачення, що передбачає в режисера. І дуже навіть найжорстокіше може відкритися до світу інакше, викликаючи страждання. Це - пряма залежність від гуманності режисера. Успіх театру залежить від бажання глядача туди йти. Самобытность людства із метою, будучи піддавався впливу злих сил, на добро, до світла. Якщо ж у цьому театрі ще буде багато світла, багато сонця, люди приходити, й у буде заслуга насамперед режисера, Навколо людей занадто багато пітьми - це трагедія життя. З цією вже звикли, з цим дозволяють собі. Це страшно, але ці - факт життя. Дуже важко, споглядаючи довкіл себе таке, залишатися таким, яким повинен бути людина, який приносить самі у цей світ світло, творить Красу. Знаючи пристрасть людей до видовищ, режисер повинен показувати лише результат того, чого повинні прагнути люди: досконалості, красі, естетичності і гуманності. Свідомість цього року має прийти пізнання. Багато чого треба осмислити: теорію естетики, і гуманності, щоб взяти практичне прояв злих ідей, щоб відкинути від своєї свідомості. І ще потрібне бажання прийняти те, що ближчий за духом. А вибір цей який завжди, на жаль, правильний. Від цього, у театрі життя дуже гостра нестача світла - режисери найчастіше вибирають шлях, прокладений мисливцями до легкої наживи, які гребують нічим, щоб догодити своє марнославство. Прагнення ідеалу породжує натхнення. Натхнений людина прекрасний. Для натхнення потрібна їжа, якої знов-таки на театрі бракує. І режисер повинен шукати шляху, якими йдуть музи, йде натхнення. І, знайшовши був цей шлях, твердо стати нею. Ёся життя - це пошук. Для режисера пошук цей у пізнанні себе, розуміння світу. Результат - сповідь, що втілюють актори на сцені, крик душі, якого майже бачить. Та й чи потрібно режисеру боготворіння? Здається, немає. Справжній режисер віддає усе, що він має, щось вимагаючи замість, - свого роду абсолютний егоїзм. Мазепа докладає душу, показуючи її розуміння на певних етапах життєвого процесу, різними утіленнями. До абсолютному не можна прийти, осягнувши лише філософські вчення. Це має бути зрозуміло і прийнято через проходження шляху творчого процесу, який суто індивідуальний, навіть інтимний. Це - привілей творчій особистості. Життя вічного пошуку - вибір одиниць, які прирікають себе нерозуміння з боку навколишніх лісів і від імені цієї на духовне самотність. Істинний творець приймає це життя як єдино прийнятну форму буття. Самотність - доля великих, проте бути самотнім боляче. Важко, бачачи нерозуміння, залишатися вірним свою ідею. Але й цю біль справжній творець повинен переступити. Йти крізь ці досконалості й дарувати досконалість світу - ось суть життя справжнього режисера. Роль режисера найважча з усіх у театрі життя. Найскладніша, проте сама доленосна. Я дуже хотіла мати таку долю, проте залежить це, звісно, немає від мене. Отож однозначно сказати про роль тут не можу, та й доки маю цього морального права: людина має досягти певних рівнів, щоб заявляти про роль. Однозначно можу сказати лише те, що її б щаслива подарувати світу трішки світла, добра. Чи була щаслива дати можливість радіти життя іншим. Чи була щаслива «змазати фарбою карту буднів», фарбою яскравою, кольору Сонця, кольору листя, кольору життя. І була щаслива сказати: «Слава тобі, невтішна біль...», щось вимагаючи замість.
