Не маю жодного сумніву в тому, що комфортніше й зручніше почуваються негативні. Життя позитивних сповнене турботами про інших, моральними принципами, і це дуже часто вносить дискомфорт у їх існування.
Моя позиція пояснюється тим, що негативні позбавлені мук совісті, співчуття, критичного ставлення до себе. Вони живуть власними інтересами й не переймаються тим, що відбувається поряд. Наприклад, дуже знайома картина: на стоянці для інвалідів припаркований розкішний автомобіль цілком здорового молодика. Йому тут зручно, він не перймається питанням, як тепер бути калясочнику, який не може вибратися зі своєї машини. Позитивний же в такій же ситуації залишить своє авто десь далеко за рогом.
Другий мій аргумент полягає у тому що негативному через його байдужість набагато легше забезпечити собі комфорт душевний. Позитивний же живе проблемами світу, він не може не реагувати на несправедливість, жорстокість, неправду. Тому такі люди страждають набагато частіше. У цому ми можемо переконатися на прикладі новели М.Коцюбинського "Intermezzo". Письменник вводить нас у світ подій, пов'язаних із революцією 1905 року. Герой залишає місто і живе кілька днів у гармонії з природою. Приводом до такого кроку якраз і стає його неспроможність відсторонитися від чужих проблем: "Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування." Зрозуміло, що таким небайдужим людям живеться набагато складніше.
Отже, очевидним є висновок, що як матеріальний, так і душевний комфорт легше забезпечити негативним. Однак варто пям'тати, що нас не випадково створено за образом Божим, і намагитися не знищити в собі людину.
Объяснение:
Рівень води весь час збільшувався. Монголи почали збирати каміння на купи і стояли на них. Селяни не хотіли чекати, доки ворог втопиться, вони хотіли якнайшвидше покінчити з цим. Вони валили купи каміння, і монголи з страшнимкриком падали у воду. Всі чекали неминучої загибелі. Загинули всі, окрім невеличкої купки людей, серед яких були Бурунда і Тугар Вовк з молодим Беркутом. Перед цим невеличким гуртом зібралася вся тухольська громада. Бурунда знову пропонує відпустити Максима в обмін на життя. Захар відповідає: "Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!" Мирослава просить Захара погодитися на пропозицію, але він непохитний. Бурунда піднімає сокиру, щоб вбити Максима, але Тугар Вовк відрубує йому руку. Бурунда втрачає рівновагу і падає, потягнувши з собою Максима. На вцілілу купку ворогів Захар Беркут кидає камінь. Все йде під воду. Мирослава втрачає свідомість, але Максим виринає з води і кидається до батька. Радісний крик проноситься над селом.
Захар Беркут помирає, перед смертю благословляючи дітей. Останніми його словами були: "Прийде пора, іскра розгориться новим огнем!"
Багато змінилося з того часу.
Объяснение:
