Літній цикл свят, як і весняний, був заповнений хліборобськими турботами, доглядом за посівами, але не мав чітко окреслених меж. За народними прикметами, його початок визначали останніми днями квітня. За іншими початок літа пов’язували з періодом, коли на дубах з’являлося листя. Якщо до дня Теодора (29 травня) дуби добре зазеленіли, то й літо мало бути врожайним.
В основі літнього обрядового циклу лежить культ рослинності та магія заклинання майбутнього врожаю, культ сонця та культ померлих. Він включає такі основні свята: Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів День (Петра та Павла) та призабуті нині свята Лади, Ярила, Громові свята.
З-поміж урочистостей літнього обрядового циклу найважливішими були Зелені свята, які не мають точно визначеної дати, а випадають через сім тижнів після Великодня.
Закінчувався літній цикл днем святої Мокрини, у народі ще кажуть: "Свята Мокрина осінь приносить". У рештках обрядових дійств, розпорошених по «громових святах», годі дійти первісної суті давніх святкувань наших предків, і лише в Зелених святах і купальському торжестві збережено ядро прадавньої обрядовості літнього циклу.
5 травня - Ляля, або Красна гірка
6 травня - День святого Юрія
23 травня - "Симонове зело"
22 травня - День святого Миколи Чудотворця
До більш пізньої прози Івана Франка належить новела «Сойчине крило». В основі цієї новели є проблема загального характеру, адже письменник вирішує не лише питання нереалізованого життя та нещасної любові героїв, а й людського життя. Герой новели Хома-Массіно став відлюдьком, він свідомо захотів відмежуватися від людей, заховатися за творіннями культури. Він в захваті від думки, що має окреме, зовсім інше життя, і про те ніхто не здогадується. Більше того, герой упивається своєю трагічною самотністю.
Новелу можна назвати «текстом у тексті», тому що вона складається із «записок відлюдька», у яких поміщений лист-сповідь Марії до Хоми. Саме лист Марії додає розповіді психологічної напруги, тому що він спонукає одержувача до діалогу. Цей діалог нагадує розмову двох вимучених душ. Спогади Манюні дражнять Хому, він хоче залишитися вірним своїй філософії, намагається протестувати, не бажає ворушити минулі події: «Говори собі, пиши собі, що хочеш! Я тепер дивлюсь на все оком естетика, розпізнаю кожний момент фальшивої гри. І де ти сміятимешся, я байдуже здвигну раменами». Але її запитання: «Чи тямиш мене? Се я була?» примушують читати все далі.
Ніби з того світу, з далекого Порт-Артуру, чується голос: «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се».
Марія поклала в лист сойчине крило, та залишила собі друге. Вона послала йому одну половинку — свою душу, але чи зуміє прилетіти до неї друга половинка його? Це залежить від Хоми-Массіно. Але не дивлячись на те, що Массіно показує байдужість, яку він леліє аж три роки, він не хоче допустити почуттів, тому що «правдивого чуття в тім нема, от що». Та, не дивлячись на те, що Хома не вірить у «містику», вона відбувається, і Массіно не в силах зупинитися, він все згадує і промовляє: «Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом!». Герой новели раптом усвідомлює, що його існування було паперовим та негідним. Массіно збентежений і розуміє, що нарешті прийшла та, на котру він чекав, і заради якої він спроможний прокинутися і скинути з себе пута, спрямуватися до нового життя – справжнього, в якому є і щастя, і страждання.
З новели ми бачимо, що співіснування двох людей і взагалі людського буття– це насправді проблема, яка є глобальною. Висловлюванню Массіно І. Франко придає безсумнівну істину: «Що таке людина для людини? І Кат, і Бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»
Объяснение:
Скомунизжено
